— Маринка… — Добре, Маринко… На. Маєш… — і відійшов.
І це все. Але не зовсім. Сценку бачила також красуня Катерина, і добрячий Грицько ані й не думав, що за цього п’ятака він купив значно більше, ніж тільки ляльку. Це виявилося пізніше. А спочатку вийшла тільки невеличка суперечка між Грицьком і Катериною. Вона йому каже: — Але, парубче, міг би не так пхатися. — Він їй відповів: — А, хіба що? — Та що, — каже вона. — Ось мені розтоптав ногу. — Нічо, — каже він. — До свадьби заживе, — і посміхається. Катерина й собі посміхнулася. Він, вона, він, вона, слово по слову. Вони пішли від рундука, він купив їй полив’яний глечик, якого Морози мають і до цього дня, в якому носять коливо і свячену воду і до сьогодні. Потім він провів Ті аж до пристані, де чекав на Катерину віз. Вона сказала, звідки вона, він сказав, звідки він… Обіцяв їй, що прийде на музики, якщо ліплявські парубки не намнуть йому боків; вона подивилась на його вроду і засміялась: — Не знаю, скільки їх треба, щоб нам’яли вони тобі боки. — А він тільки відповів: — Один тузінь — і стане…
І так воно у них почалося. Вони вже не раз і не два виходили до Дніпра, Гриць приїжджав човном, Катерина приходила пішки. Це були дуже теплі вечори і, незважаючи на жнива, на працю, ночі їх минали в якомусь млосному, казковому півсні. Місяць світив, тіні від осокорів і дубів лежали над водою, берег ріки був окутаний теплим туманом. А Дніпро, той справжній, щирий чарівник, давав їм щедро-щедро всі свої дари, які мав — і ширінь, і спокій, і чар величі. І тільки над ранок Гриць вертався своїм човном, веслуючи крізь тумани проти течії, розбиваючи плюскотом тишу, велику, мов сам світ. А Катерина, п’яна і щаслива до безглуздя, боса і піднесена, верталась по росі до своєї світлиці. Як їй було — це не легко сказати. Вона і боялась, і плакала, а разом сміялась і співала. Скільки сліз пролила вона, коли одного разу її батько зненацька сказав їй: — А ти, Катерино, що? По ночах уже тягаєшся? Щоб я цього більше не бачив…
Тягаєшся… Та хіба вона якась повія чи волоцюга, щоб тягатися… І в дівчини не вистачило сили стримати сльози, а приходить вечір, сходить за Ліплявою місяць, і Грицько, напевно, вже приплив своїм човном і чекає під вербою. — Ой, не видержу! О, мамо, ой, тату! — шептали уста дівчини. Вона йшла в садок, мов приблудна, струнка, як тополя, гнучка і знесилена. І там за городом, щоб ніхто не чув і ніхто не бачив, між соняшниками і поплетеним гарбузинням бідна Катерина виливала свій біль, її біль, її жагучу любов.
Минуло так кілька тижнів, настала осінь, закрутилося жовте листя. Катерина змарніла, зовсім змарніла, мов після тяжкої хвороби. І одного разу прийшов знову Гриць. Так і так, каже їй. Катерино, коли я візьму тебе… Втечемо… — Боже! Чи ж хочу? Без тебе не буду жити, не буду, не буду! Бог мені свідок… — Порадила йому піти до батька. Але Грицько знає закони багатих і заможних. Він не має семи пар волів. У нього немає великої і гарної хати. Він, що й казати, біда-бідою, от так якось сталося, і ніяке ремесло до рук не липне. Хоч би шевство яке або стельмаство. Одно, що може косити та трачку різати, та всяку тяжку працю робити. Все це сказав він просто і твердо, а Катерина йому, проте, радить:
— Йди, голубе! Йди до батька! Він тебе мусить бачити.
Довге було вагання Грицька. Ходив і думав, ходив і думав, перевалювався з ноги на ногу, здіймав то накладав бриля, струшував головою, але все-таки пішов… І взяв він дядька Дениса тим самим, що й Катерину. Прийшов і сказав: — Дядьку Денисе! Ось тут бачите мене. Я не багач, але я люблю вашу дочку Катерину. Робіть, що хочте, але я без неї не можу…
Старий засміявся, а це був добрий знак. Він уже знав, де зникала його Катерина, та й Пріська його не раз натуркувала йому повні вуха. І коли подивився на того ведмедя, якось ніяково було відмовити йому. А той ще й підсолив: — Я нічого від вас не хочу. Тільки її, тільки її!..
— Ну, ну, — каже з посмішкою старий. — Тобі сльози не до лиця… Якось-то воно буде…
І те "якось-то воно буде" наповнило Грицька такою бурею радості, що він не був переконаний, чи все гаразд з його розумом… І те саме з Катериною. Обоє ніби вдруге, чи навіть втретє народилися. У них появилися не тільки усмішки, але й крила. Вони вже не ходять, а літають, і то попід небесами, як то буває з усіми, що кохаються.
А деякі сусіди з того приводу казали: — А воно гарно з боку Дениса, що він того ведмедя не прогнав. Він працьовитий і, треба сказати просто, не дурний. Має добру на в’язах голову. Що тут казати…