Весілля сталося невдовзі. Дістав щасливий Гриць не тільки Катерину, як того хотів, але і кусень пагорка з дібровою; отам, за лугом. Порядний кусень землі і в доброму місці. І прийшла до Грицька думка побудувати на тому місці хутір. Гарна, розумна і щаслива думка… І почав він переводити її в життя з такою завзятістю, що всі думали, чи цей добряка часами не з’їхав з глузду. Ніхто його не бачив інакше, як тільки облитого потом, як тільки при роботі. Забув навіть за святу неділю, а це взагалі щось страшне. Навіть Катерина йому вже не раз казала: — Чоловічку мій! Тож ти перервешся… — А він зіб’є на потилицю бриль і сміється на ціле обличчя, показуючи великі, мов у вовка, зуби. — Знаєш ти, — казав він їй пізніше. — Ти дала мені стільки сили… Так, так! Гори можу вернути, їй Богу!
Здоров’я його не кидало, розум також був на своєму місці, і з роками Грицько став не тільки господарем, але і поважаною людиною, а потім обрали його навіть на старшину громади, а потім, а потім… І так пішло. І діти йому родилися. Але найкомічніше було таке. Родився у нього перший син. Це був Сопрон. І тільки він родився, Гриць твердо постановив: конче хочу віддати його на вищі школи. Обов’язково на школи і обов’язково на вищі. І що мара нашептала йому з мужика робити пана, і то, як кажуть, хоч кров із носа.
— Ти, чоловіче, либонь, уже остаточно збочив, — казали йому сусіди. — А хіба ж що? — мав він звичку питати. — Та як що. Маєш таке господарство — і дитину посилати до школи… — А хіба ж що. — питає своє Грицько. — Та ти хіба не при своїх, — казали йому сусіди. — Ну, так хіба що. — провадив своє Грицько. — Тьху! Здурів чоловік!.. З ним уже не можна й говорити.
Так. З ним уже не можна говорити. Раз Грицько, якого вже почали величати Івановичем, щось вбив собі в голову, то з ним уже не можна говорити. А що вбивав він собі в голову направду не дурні речі, а тут був чомусь зовсім переконаний, то говорити йому щось проти було все одно, що сваритися з хмарами. Грицько Іванович, а пізніше Григор Іванович робив своє діло з такою послідовністю, що ніяке стороннє слово, будь воно сказане самим канівським протоієреєм, не могло тут що-небудь змінити.
Досить того, що як Сопрон підріс (а тим часом Бог йому подарував Петруся та Івана), то Грицько Мороз рішив здійснити свій намір. І пішов він з цією думкою наперед до канівського протоієрея. — Так і так, батюшко! Маю, мовляв, дитину і хотів би, як то кажуть, дати трохи світла до її розуму… Чи ж ні? Сам я, либонь, грамоту не дуже знаю… Так от, прочитати ще часослова чи Псалтиря доведу, але до великих книг зовсім не способний… — А йому покійний протоієрей каже: — Та що ти? (Тоді ще Грицькові казали просто ти). Хочеш змарнувати робочу силу? Чи ж тобі не треба парубка дома? Не раджу я тобі того робити.
Ні. Не погодився з такою радою Грицько. Пішов він таки своєю стежкою далі. Пішов він просто до директора школи, тоді ще не Афогена Васильовича, а покійного Романовича-Ткаченка. А той мав такі сильні козацькі вуса, що міг дуже легко замотувати їх не тільки довкола вух, але й довкола шиї. Так той козарлюга й каже Грицькові: — Це, каже він, добре, але з цього нічого не вийде… Ви, дядьку, либонь, гаразд знаєте, що наше учіліще предзначено для вищих сословій нашей родіни… Найнижче, що тут ще може вчитися, це діти дячків… Але не нижче…
Це кепсько. Вийшов Грицько від директора, думка у нього погана. Знає він гаразд і добре, що і до чого. Не треба йому казати два рази. Мужик він, хоча і пишеться десь у метриках козак, але який він там у дідька лисого козак. Коли б він козак, як це було десь і колись, то він трохи інакше поговорив би з тим Романовичем-Ткаченком. Він би йому загнув таку іжицю на доказ, що той би тямив її досить-таки довго, та й хтозна, чи не переказав би її своїм дітям. Але Грицько є Грицько. Мужик, і точка. Що тут вихиляти хвостом. Однак він не зупинився перед цією барикадою, а рішив і її взяти боєм. Вже в той час Грицько мав за душею, як то кажуть, гріш. Мав він повні комори та обори. Ніхто вже не міг сказати, що Грицько — голодранець собі та й годі. Грицько, не довго думаючи і не особливо тратячи слова, прийшов до такого переконання: не можна мужикові без титулу, то, може, вдасться йому з чимсь іншим. Набрав Грицько хуру борошна та мішок солонини, та кошик ковбас, та кілька курей та готівкою червінців зо три та й поїхав до Романовича-Ткаченка. Той зустрів його, як і перед тим, але Грицько замість слів почав звалювати йому зі своїх широких плечей якісь лантухи. — А це що? — питає Романович-Ткаченко. — А тож як? — Той питає, а той носить, той питає, а той носить, і коли все зібралося гарненько разом, то Романович-Ткаченко не знайшовся в своєму збентеженні ні на що інше, як тільки крикнути: — Та добре! Скільки там тих ковбас?