Так. Всього чотири роки, а от… Навіть тяжко пізнати. Все так дивно обернулося. Іван заходить трошки далі, до сестри. — Можна до тебе, Таньчику? — каже він винятково ніжно. Таня в домашній капоті шиє на машинці. — Розуміється. Прошу. Сідай, — каже Таня, відвертається від машини і пропонує Іванові стільця.
Кімната Тані, можливо, найгірша. Наріжна. Вікна на схід і північ — там і там сад. На стінах так само Петрове мистецтво і кілька шкіців його колег. Але меблі старші, різні, все витерте, багато речей, що не надають ніякої естетики — чужа білизна, залізко, розкидані приналежності побуту. Запах нафталіну.
— Хочу поговорити з тобою про Андрія, — каже Іван. — Заходив ось до його кімнати, і мені здається, що маємо якогось професора класики.
Таня, приміряючи шиття, з посміхом каже: — Не професора, а письменника. Я ж тобі писала.
— Що ж він пише? — питає спокійно Іван.
— І вже друкується. Побачиш. Пише прозою. Ось, як хоч — подивись. — Таня встала, знайшла невеличкий журнал і подала його Іванові. Іван розгорнув. — Також по-українському? — кинув між іншим.
— Так. Це наш головний українець, — каже Таня. — Ти б його тут послухав. Він тоді таке вирікає, що на ногах не встоїш. З ним навіть Афоген Васильович не вступає в розмову.
— А хіба ж є така українська література? — питає Іван.
— Я цього не знаю, — каже Таня.
— Головне, щоб він не тратив марно часу. Ніхто в світі такої літератури не знає.
— Ми вже про це говорили, — каже Таня.
— І що ж він каже? — цікавиться, видно по всьому, Іван.
— Каже, що йому це зовсім байдуже, що пише він не для світу, а тому, що писати мусить, і що не в мові суть, а в змісті. Це його позиція.
— Але він же мусить знати, що наша держава мовне питання уважає за питання політичне, і Росія ніколи не допустить, щоб тут творилась якась нова культура. А тим більше не допустить цього у ширший світ.
— Знає! Він все це дуже добре знає, — каже Таня і пускає в хід свою машину. Іван пережидає шум, а потім Таня знову говорить: — Він має на це свою філософію. От почуєш.
— Шкода часу. Власне шкода часу. А до всього: це страшенно небезпечно. За це пішлють його хтозна-куди.
— Та ж революція! — каже Таня. — Свобода.
— В Росії ніколи ніякої свободи не було і бути не може. Що, ти цього не розумієш? І раз він має талант, раз хоче його виявити — нащо тут політика? З цією мовою він ніколи не попаде в світову літературу. У нас нема для того сили, а світ нас не знає.
Таня знов пустила в рух машину. — Я цього не знаю, — каже вона по хвилинці, — однак що ти зробиш, коли він пише так і каже, що інакше не може. По-російському в нього не виходить.
— А потім: що у них, у тих українців, за дивний стиль. Саме село, і до того ще яке! Діди і баби, воли, матнисті штани. Невже вони ніде у нас не бачать міста? Чому ж це бачать росіяни?
— Я цього, Іване, не знаю. Але ж ти також любиш хутір.
— Розуміється. Але поки у нас не було того "рідного слова", у нас тут було повно життя. Пригадай, які ми читали казки: Ґрімм, Гавф. Іван-Царевич. Заморські царства. Спляча царівна. А я он заглянув до тих, що знайшов у Василька. Геть з тим сміттям! — досить нервово сказав Іван. — Вони хочуть вернути мого сина назад до діда і баби з козою та куркою. Ні одного натяку на справжнє. Якась суцільна тупість. Ні крихти лету. Де, питаю, фантазія?
Таня відорвала погляд від машини і дивилась на брата. — Тут, Іване, він з тобою цілком погодиться, — казала вона. — Андрій також цим обурений.
— Також знайшли собі стиль. Подумаєш, велике щастя — широка турецька матня. Це ще для маляра екзотика, але подумай, Таню, що скаже житт… Це відбивається на душі. Побут села — це застій. Зрештою, безмірно брешуть… Де у нас такий побут тепер? Вони тримають його у своїх тупих головах з-перед ста років.
Таня шиє далі, і шум машини глушить останні слова Івана. Потім Таня до нього звертається: — Скажи мені краще, чи будеш в середу у Лоханських?
Питання дуже відмінне, і воно відразу переводить розмову на інші рейки.
— Здається, буду, — каже Іван.
— А як ти знаходиш Мар’яну? — питає далі Татяна.
— Ти її добре знаєш? — від себе питає Іван, і на обличчі в нього зросла цікавість.
— Моя найкраща приятелька. Вчились разом у гімназії, а потім у Петрограді.