Іван встав. Таня зрозуміла, що він про це не хоче говорити. Сказав ще якесь слово і вийшов.
Далі Іван іде в поле. Хоче бачити, як воно виглядає тепер. Що там тепер можна бачити, але він хоче окинути зором самий простір, подивитись, як лежать межі, побачити ще раз барву землі.
Погода погана. З північного заходу дме досить різкий вітер, і чорні клапті хмар, що звідти вириваються, виразно погрожують снігом. Іван пішов головною стежкою через сад, переступив перелаз і попростував серединою поля в напрямку Гісина. Часом він зупиняється, бере груду землі і чавить її в кулаці. Земля мокра, м’ястка, буруватої барви — пшенична земля. Це досить дивно. Розлогий кряж нагадує велетенську перевернуту половину мушлі, що лежить на піску. І кругом дійсно пісок, луг, від півночі — болото. Над болотом зводиться пагорок, місцями з невеликими зарвами. А сам цей острів має добру, буру верству землі, на якій прекрасно ростуть пшениця, соняшники, кукурудза і навіть кавуни. Закінчується він від півночі добрим шматком лісу — мішанина сосни, дуба і берези, що тягнеться здовж болота ген на північний схід, пересягає межу Морозового володіння і доходить до Роздолу, Пильника і аж до Тростянкова. У лісі — яри, зарослі терниною, і старі прекрасні сосни, що гордо зносяться над молодняком і шумлять своїми широкими коронами. Влітку тут багато чорниць, малин та інших ягід.
"Ну, от, — думає Іван. — Дорослі люди. Революція. Чому вони носять ті червоні шмати і спішать вмирати на барикадах, а чому не йдуть ось у цей простір, не беруть лопати, щоб прокладати тут нові дороги, сушити ці багна, регулювати цю велику ріку, будувати тут варстати праці й добробуту. А маємо тут такі необмежені можливості. Дурні. Думають, що сама революція їх нагодує. Гадають, що як змінять владу, то хліб сам буде рости на оцих занедбаних просторах?"
Іван і тут не бачить, щоб усе було в порядку. Ще колись йому здавалось, що їх земля найкраще оброблена, найкраще використана. Тепер йому здається, що тут ще залишається дуже багато зробити. Чому, наприклад, весь урожай з цілого поля обов’язково везти додому? Чи ж не було б доцільніше побудувати отут, серед поля, накриття і складати його тут? Чому у них до цього часу немає ні одного трактора, коли він бачив такі в Німеччині навіть по малих господарствах? Можна збільшити видайність землі, можна побудувати свій млин. А головне — використати оті піщаники по краях, де нічого не росте. Все то треба засіяти лісом, більше лісу. Більше підприємливості. Більше вкладу праці. Більше уваги.
Тепер тут порожньо, таємниче, холодно. Іван бореться проти вітру. І щойно під лісом стає затишно. Тут навіть приємно, і приходять на думку гарні згадки. Це той саме ліс, що не раз ховав у своїх гущавинах веселе товариство братів Морозів, тут проходило дитинство, хлоп’яцтво. Тут зріли перші їх романи. І от тут також у Івана виринає перша думка: а чи не варто йому женитись. Ні. Цю думку він уже не раз обмірковував, але вона виявлялась давніше в зовсім абстрактній формі. Тут же Іван висловив цю думку у зв’язку з цілком конкретним уявленням. Пригадалась йому недавня розмова з Танею і той натяк, що зробила сестра. Іван, здається, вже згадував сам з собою ту дівчину з огненно буйною косою. Щось у ній є. Певне, міцне, п’янюче.
І на нього напав знов страшний голод до жінки. Подібне було не раз отам, на чужині. Воно переходило у звичайний біль, тугу, неймовірне напруження всього єства. "Так, — думає він. — Мушу женитись. Мар’яна. Ця буде моєю жінкою. Хочу якраз її".
І ця приємна думка досить швидко розростається, набирає певного виразу. Треба ще говорити з Танею. І з цією думкою Іван вертається до хати.
Першим зустрівся дома Петро.
— Їду, Іване, до Києва, — каже він.
— Таки рішився? — питає Іван, і обидва заходять до Іванової кімнати.
— Мушу їхати. Маю діло. До всього там тепер таке твориться!.. Катерина не дасть собі ради, і треба довезти трохи харчів. Там тепер, напевно, знов балаган.
— Петре, — каже рішуче Іван. — Ну, скажи, що це справді в нашому світі діється? Ти ж усе добре знаєш?
— Нащо тобі це потрібно? — питає Петро.
— Як нащо? Хочу братись за життя. Хочу знов господарити. Мушу знати, що власне діється.
— Знаєш, ще Тютчев сказав: "Умом Расії не панять", — каже Петро. — А загально таке: у Петрограді стався ще один переворот. На місце Керенського прийшов Ленін. Буде диктатура пролетаріату. В Києві прогнано гетьмана й німців. Засіла поки що Директорія. Край наш темний, відсталий. Народ неграмотний. Розважання великих російських голів — понурі. Ціла Росія в огні — горить, шквариться. Десь там у Сибірі, кажуть, воює Колчак, десь там на півночі є ще Юденіч. Десь там на півдні — Корнілов. Десь там на заході — Петлюра. І що ти з цього, брате, зрозумієш?