Що ж роблять люди? Та що? П’ють. Роблять самогон і п’ють. У кожному селі по десять кубів день і ніч працює… Дим іде, самогон капає, хай йому таке… Хтозна, чи коли ще таке бувало… Приїздять до села агітатори… Так і так, мовляв, — земля ваша, власть ваша, повна, як кажуть, свобода… Що й казати. Наші ліплявські мужики рішили поділити всі землі поміщиків. Іншого виходу нема… Звісно. Тільки спрашується, яка буде власть? Хто буде управляти государством? Де правительство? У Києві вже прогнали гетьмана — і добре, але хто буде далі? Воно все-таки без царя ніяково, як не кажіть… Звідки ту справу не поверни, а таки настояща законна власть потрібна… Так воно завжди було…
— А чи чули ви щось за Петлюру? Кажуть, ніби гарнізує армію… З галичанами йде…
— То це з австріяками?
— Та де… Та це наш… З Полтави… Отуто-о…
— Та… З Полтави… Кажіть… Учора прийшов Якубів та й каже: з галичанами, з Австрії… Звісно…
— Та що звісно, яке там звісно… Та я знаю достойменно. Наш чоловік. З Полтави. Мені розказував Семен з Канева. Сам був, сам бачив… Каже — свій чоловік… У Києві ще навіть був і ніби при самому гетьманові состояв ад’ютантом, але потім гетьман його арештував… За що вже — не скажу, бо тепер усе темна вода. Звідки тепер чоловік може знати, що там хтось думав у Петрограді, коли то п’ять тисяч верстов до нього, а телеграфу нема…
— Так, кажеш, Петлюра був при гетьманові?
— Так кажуть…
— Брехня! Суща брехня. Петлюра робить повстаніє проти гетьмана. З галичанами. В Білій Церкві три дні велись бої. З одного боку Петлюра і галичани, з другого — гайдамаки і добровольці… Ні ті і не ті, дак все-таки добровольці дістали... І здорово дістали…
— Золотопогонники! Сукини сини!
— Ну, ти й сердитий, Іване… А от Іван Григорович — носив золоті погони? Носив. А чим він тебе оскорбив…
— Про Івана Григоровича не говориться, а коли до тебе не п’ють, не кажи здоров. Я був три роки на позиції. Мене брали за морду, і як ще брали! Бувало, в Карпатах гнали тебе, як чортяку, в саме пекло, і, думаєш, я що? П’ять ран маю… Ось на, тут, дивись… Хоч, покажу… А за що, питаю тебе, мудрий ти такий? От і маєш тепер революцію… Якраз за те! Наш народ тьомний, це факт, але коли вже йому заллють за шкуру, так бережись, бо роздушить!.. Вони мені казали: за родіну! За царя! А от руський чоловік, дак той інакше думає… У нас був у зводі кацапчук під званієм Ковальов. Дак той тобі каже: за какую такую (і криє матюком) родіну? І що ж? Думаєш, ми йому перечили? Нікагда!. Цар — не цар, нам всьо ровно…
— А от я цікавий, що то тепер без царя викопошиться… Курча чи жаба?.. От я цікавий, як то воно піде управленіє отам на горі… Воно, чорт батька зна, нам все одно… Ми мужики, але є і вищі від нас люди з білими руками… Дак ті то підуть усі, як один, під ранжир… Розговор в революцію короткий…
— Чому короткий? Хіба люди не люди?
— Є всілякі… Люди є такі і люди є онтакі… Всілякі… Так оті і будуть питать… Що, хіба погони не полетіли?.. Я ось їхав з Москви через Бахмач… Так там на станції хура погонів валялась… Ти знаєш?.. Одному полковникові знаєш що зробили? То що… Взяли в погони цвяха вбили і кінець… А був полковник… Думаєш, постидались? Пхе…
— Таа! Я тільки цікав, як то воно піде управленіє при такій власті… Все-таки, як не кажіть, якось воно не те… Полковник не полковник, а все-таки і він чоловік… Нащо йому цвяхи вбивати?..
— А от нащо: коли я був у Карпатах, дак він, сучий син, гнав мене отак в огонь. Бачиш — гора, а на горі німець… А ти от іди туди і вмирай… А за що, спрашується? Га?
— Та то все государственне діло. Государства воюють, значить, треба вмирать… Трудно, як кажуть… В газетах пишуть, що німці, так ті просто тобі ані шагу назад… Вперті чортяки, а все, мовляв, тільки брот та брот кричать… Давай, мовляв, брот, а брот по-їхньому дак це по-нашому хліб… А у нас хліба вдосталь, дак і нема за що кров проливать. Брешуть, звичайно, бісові діти. Сам бачив на позиції білий хліб у німця.
— Е, Микито, Микито… Хліб… Ти кажеш — хліб…
— Хліб, Іване… А так… Ти думав що?
— Я думав, коли наш бєдний клас, дак той хліб — не хліб… Йому хліб… Який йому хліб… А от Іван Григорович хоче сказати…
— Я? — каже Іван Мороз. — Я нічо… Я кажу: може. Бог дасть, щось із того вийде, а може, ніщо…
— Е-е-е! Іван Григорович муудрий чоловік… Іван Григорович зайвого слова не кине, хе-хе-хе! І так треба. Хто мовчить — двох навчить… — сміється Іван.