— Не те… Не те… Я тільки кажу: я сьогодні нічого не знаю. Я чотири роки був за границею. Що тепер діється, я не знаю. От не знаю…
— А хто має знати. Ми. — виривається Іван з Ліпляви.
— Не знаю… Хтось є такий, що знає… А я не знаю… Знаю тільки одно: про це, що тепер діється, я ніколи не чув і не знаю, що то є, і не знаю, що з того буде. Йдуть якісь большевики. Звідки йлуть, куди йдуть, чого йдуть — не знаю. Я був офіцер, я був хазяїн, я був у Німеччині, бачив трохи світу і людей… Читав книги, але я тепер нічого не знаю… Чую, що хочуть людям забрати землю…
— Так, так, так — перебиває Іван…
— Ну, от… А що з того буде. Ти, Іване, знаєш. — ставить Іван Григорович питання.
— Та! — кидає півслово Микита.
— Чого… Знаю! — каже Іван.
— То от ти нам і скажи, — каже Микита.
— То й скажу… От і скажу… Забирають землю, бо бідний клас потребує… За що я кров проливав.
— Е, ти, Іване, говориш про землю, як про нюх табаки… А тут воно не те. Земля — штука хитра. До неї треба знати, як і що…
— Но, но, но, Микито… Знаємо, знаємо… Не вчи. Не вчи нас, кудою йти до церкви. І без попа знаємо. Скільки ти маєш землі.
Двадцять десятин? А я три. А скільки має їх князь Кучубей? То-то.. А ти мені про табаку.
— Дай, Бог, дай, Бог, — каже Іван Григорович. — Микита має рацію, Іване… Земля є земля, її рушити можна, але не так легко її зупинити. Вона — як море… Коли тихе — тихе, але як розхвилюється… Гляди, Іване, що втратиш і ти, і князь Кочубей… А це те найгірше… Ти знаєш большевиків?… Ні! Звідки можеш їх знати…
— Вони за бідний клас…
— За бідний. Вірю... Та що з того. Ну, прийдуть… Ну, заберуть у мене, дадуть тобі. Ну, і…
Іван мовчить, Микита мовчить, мовчать усі. Іван, видно, щось сказати хоче, але губа не відкриється, тільки його очі кліпають. Іван Григорович наливає чарку…
— Дай, Бо’, здоров’я! — каже він до всіх… — Поки що вип’ємо, а там побачимо… — і випив.
Чарки пішли одна за одною, і до вечора всі вже співали. А коли розійшлися і Іван Григорович зістався сам у себе, коли за вікном було темно, мов у чоботі, і тільки десь за садом вив Кудлай — в його голові завирувало думами. Великими, вайлуватими, диявольськими. Він ходив по своєму кабінеті, і хто знає, чи не вперше в нього вирвалось: — Ех, чортяка все бери! — Звичайною мовою це значило, що йому все одно.
Думка його трималась хутора. Не міг повірити, що хутора не буде. Дико це, як сказати по правді. Все-таки цей хутір будувався десятками літ, тут він виріс, тут коріння його роду, — ну і як його тепер легко повірити, що прийдуть, заберуть, зметуть. А що мусить думати старий? Творець хутора, хазяїн? Ні. Хай уже станеться це тоді, коли батька не буде. Хай би він умер в спокої… На свойому…
Іван ступає по кімнаті нервово. Старі дошки помосту під ним вгинаються. Крок його твердий і тяжкий. Високе його чоло морщиться… Спокою! Спокою! І рівноваги! Іван це розуміє. Сідає у старе крісло і закурює. На столі — записка Мар’яни. Збоку — фото Марусі. Пригадує Василька. Морщить чоло, міцно стискає уста, видуваючи прудко дим, енергійно стрясає попіл цигарки. Визріває рішення — негайно і рішуче діяти, поки не пізно. Закріпити за собою місце на землі.
До дверей постукали. — Ввійдіть! — проговорив Іван і підняв голову. Ввійшла Таня. У неї втомлений, заклопотаний вигляд. — Івасю! Нам треба поїхати до Черкас, — каже Таня.
— Аага, ага, — швидко повертає голову в її бік Іван. — Треба!
— Завеземо харчі, — каже Таня. — Андрій, напевно, зрадіє дуже.
— Їдемо, Таню. Я дуже хочу його бачити. А чому це властиво він у Черкасах, а не тут у нас?
— Ти ж знаєш. На пораду Афогена Васильовича. Канівська гімназія ще не влаштована, її недавно відкрили, їдемо, поки ще йдуть пароплави.
— В середу я мушу бути в Лоханських, — каже стишено Іван.
— Мар’яна має іменини! Ах! А я не можу! В четвер раненько їдемо.
— Добре, їдемо. Хочеш іти? Хочу тебе ще питати.
— Питай, — сказала Таня, посміхнулася і присіла на стільці.
— Думаєш… Мар’яна пішла б за мене? — повільно запитав Іван.
— О! І ти ще сумніваєшся?
Перерва, Іван затягнувся димом. — Є речі, — каже він, — що вимагають розваги.
— Наперед, чи вона тобі подобається? Це основне. Чи буде з неї господиня? Буде. І ще яка. Мати, жінка, господиня. Мар’яна на це якраз творена. І, без сумніву, вона піде за тебе. Я знаю її думки. Ти в її уяві не якийсь філософ, а офіцер, герой війни, господар на широку ногу. І таким ти маєш бути.
Іван слухає уважно. — Не забувай — я маю сина.