— Вона тут нам наговорила. Виложила всі свої теорії, — зазначила Мар’яна.
— Цікава дівчина, — сказав Іван.
— Хо-хо-хо! — сміється вдоволено Микола Степанович. — Вона у мене філософ… А як же… Хо-хо-хо! Ну, а чули ви, Іване Григоровичу, що у нас сталося? Переворот. Цілу міську, повітову, волосну — всі управи геть. Україна. Соколова погнали, прийшов Квашенко. Соціаліст. Вся земля націоналізується… Так, так… Діло йде… Бідний Афоген Васильович переживає.. Прийшов наказ вчити історію по-українськи… Що ви на це?
Увійшла Марія Олександрівна. — Прошу, панове, до столу… Тані нема, а де ж твоя Лариса? — каже Марія Олександрівна.
— Підемо, підемо… Лариса напевно прийде. О! Вона вже є.. — каже Микола Степанович…
До вітальні ввійшла розчервоніла панна в чорному котиковому манто з пакунком. Вона кинулась до Мар’яни і почала її обціловувати. — Багато щастя, успіху!.. — Потім панна почала вітатися.
— Давно хотіла вас бачити, — сказала вона Іванові.
— Чому так пізно? — каже Мар’яна до Лариси.
— Пізно? Точно, — подивилась на ручний годинник. — Перша година. Німецька точність. Іван Григорович може переконатись, що і у нас є диваки з німецькою точністю…
— І відразу до їдальні, — каже Марія Олександрівна. Всі переходять до їдальні. Лариса в коридорі роздягається.
— У нас сьогодні зовсім не так сталося, як сподівалося, — казала Марія Олександрівна. — Наші не приїхали, Таня не приїхала, навіть дядько Дмитрій прислав тільки телеграму… Такі часи… Ну, нічого… Буде так, як є. Шкода тільки, що у нас таке невелике товариство мужчин…
— Нічого, нічого… Будете їх більше цінити, — каже Микола Степанович.
— Тату! Мовчи! Ти у нас і так на вагу платини, — обізвалася Оля.
Вона зайняла крайнє місце. Іван сидів між двома дамами — Марією Олександрівною і Ларисою. Мар’яна сиділа напроти Івана, між батьком і Ольгою.
Випили по чарці чистої, закусили щупаком з помідорами. Потім прийшов борщ, смажені кури зі сметановою підливою, тістечка, торти з чаєм… Шумно і багато говорили. Микола Степанович поривався оповісти про все, що чув від пацієнтів. Йому страшно перешкоджали. — Досить нам тієї революції, — казала Марія Олександрівна. Микола Степанович регоче: — Досить нам т-і-є-ї ре-во-лю-ції! Ха-ха-ха! Моя шановна Маріє Олександрівно… Революція тільки що починається. Тепер щойно скидають погони… А до сорочки ще далеко, го-го-го! Пригадайте, що робили французи….
— То було сто літ перед тим, — зауважила Марія Олександрівна.
— Ми потрапимо не рахуватися з часом… Головне — ідея. Французи нас трошки випередили — нічого. Наженемо, переженемо… Пан Крапоткін сказав нам виразно, що російська революція переставить усі стовпи і камені. Я кажу більше: російська революція потрапить переставити Тібет з Гімалаями… От ще побачите… Вип’ємо, Іване Григоровичу… Я ніколи не був ворогом революції… Хай! Дай, Боже!
Іван відповідав уникливо. Він не хотів поглиблювати такої розмови, але оминути цю тему не було можливості. Говорили про погоду, зиму, про наступаюче Різдво, про Дніпро, який все ще не збирається замерзати. Обід скінчився, і гості перейшли до салону. Мужчини закурили. Мар’яна сіла до роялю і взяла кілька акордів "Місячної сонати" Бетховена. Потім перейшла на вальси Шопена. Грала втомлено, без енергії. На неї музика наводить мрійний настрій. Іван почуває випите. Світ видається йому дивним. Люди, речі, меблі… Він сидить ось тут, у цьому затишному, теплому місці, але його істота чує весь неуявно великий простір, де твориться велика, страшна подія, незрозуміла в історії його краю…
Всі слухають музику, але видається, що вони її не слухають, що їх думки зайняті чимсь іншим. Одна Ольга має безпосередній вигляд, її розумне, миле чоло з кількома льоками зраджує ясність і спокій душі.
— Не можу, — сказала Мар’яна. — Не можу! Музика на мене неймовірно впливає. Особливо тепер… Іване Григоровичу. Ви обіцяли…
— Чекаю на ваш наказ! — відповів Іван.
— Що? Що? Ми не сміємо знати? — загомоніла Ольга.
— Вибачте… Я сьогодні маю привілей давати розпорядження, — сказала Мар’яна і встала. — Ми з Іваном Григоровичем умовилися проїхатись. Їдемо!
Були протести. Ольга цього не хоче розуміти. Лариса сміялася. Марія Олександрівна казала: — Мар’яночко! Ти тільки не вивалися у сніг… Надіюсь, Іван Григорович добрий кучер.
Одягнулись, закутали голову, вивели коні, всілися, прикрили ноги бараницею і поїхали.
Іван знає всі дороги. Поїхали здовж Дніпра в напрямку Шевченкової могили. Падає сніг. Невеличкі гори вкриті пухким білим хутром. Сади на узгір’ї стоять непорушно. Тиша. Коні біжать рівною, злегка хвилястою дорогою.