— Прекрасна ідея, Іване Григоровичу, прийшла вам сьогодні… — казала Мар’яна. — Чудово!
— Маю ще одну ідею, Мар’яно Миколаївно! — сказав Іван. Він тримає в руках віжки, погляд його скерований вперед. Сніг падає йому в обличчя, розтає і залишає маленькі крапельки води.
— Я цікава знати, Іване Григоровичу…
По хвилинці мовчанки Іван каже: — Є ідеї, які нелегко перевести в слова. Вони можуть бути навіть прості, але я помітив, що якраз прості речі є дуже складні…
Голос його повільно стихає. Зір весь час скерований вперед. Сніжинки падають йому на очі, щоки, ніс… Мар’яна дуже споважніла, і кожне його слово по-своєму хвилює її. Але вона не знає, що він, властиво, хоче сказати. Вона тільки виразно, всім єством вичуває, що це відноситься до неї. Коні біжать. Зліва — широке плесо ріки, справа — гори. По деякому часі дорога звертає праворуч і йде під гору глибоким проваллям. Коні уповільнюють біг. Полоззя саней заривається у сніг.
— Так, Іване Григоровичу, — сказала Мар’яна.
— Я вернувся додому… Я ніколи не сподівався, що буде так, як є. Тисяча проблем постала… Малі і великі. А між ними одна, яка мене хвилює найбільше… Мар’яно Миколаївно? Щоб ви сказали, коли б я запропонував вам стати моєю жінкою? — зненацька вирвалося з нього. Це сталось скорше, ніж він сподівався.
— О! — викрикнула Мар’яна. Хвилина мовчанки. Іван заговорив знов.
— Можливо, я дуже зухвалий. Я не сказав вам нічого, але я вже не молодик… Я себе уважно перевірив… Я вас, Мар’яно Миколаївно, люблю… — при цьому слові його обличчя відвернулось набік. Коні йшли під гору, і незабаром зліва між деревами показалась на горбі могила з високим білим хрестом. Вони обоє часто бували тут, часто бачили ту могилу і той хрест, але скільки разів очі те бачили, стільки саме разів серце якось особливо ворушилося. Настала мовчанка. Мар’яна зовсім заскочена. Вона такого не сподівалася. Його голос висловив щось значно більше, ніж самі слова. Вичула в ньому глибоку щирість, щирість, властиву цим людям. Вона кинула погляд вперед, мигцем помітила білий хрест віддалеки, швидко промайнуло в голові кілька думок, а насамперед питання: що має сказати? Як? Швидко, швидко… Він ще подумає, що вона до нього байдужа, що сприймає цю річ легковажно.
— Іване Григоровичу, — проговорила вона. — Бути вашою жінкою я вважала б за щастя… Кажу це просто… Мені тільки цікаво, що скаже на це Василько. Я його дуже люблю, він милий хлопець, але я помітила — він дуже гостро хоронить пам’ять своєї покійної мами. І це мені в ньому якраз імпонує. Я розумію його стан. Я вам даю згоду, Іване Григоровичу… Згоду і серце, але не можу цього зробити без згоди Василька.
— Дякую, Мар’яно Миколаївно… Мені стало легко… — проговорив Іван, повернувся до Мар’яни і усміхнувся. Вона глянула йому в вічі і також посміхнулася. Момент напруження минув. Вона вийняла руку з муфти і поправила свою ведмежого футра шапку. — Який чудовий день і якраз він мій… Мені дуже приємно… Якраз так уявляла собі цей день і признаюсь: це вперше я переживаю таке… Подивіться, як видно той хрест, хоч до неї і далеко… Боже, яка чудова ця могила… Вже вечоріє, а її, проте, так добре видно — рельєфно, виразно, маєстатно… Дякую вам, Іване Григоровичу…
Вона подала йому руку. Він вийняв свою з рукавиці, взяв її малу руку і підніс до уст. Потім глянув їй у вічі. Вона посміхнулась. Він відчув ту усмішку, нахилився і поцілував її в уста.
— Івасю! — вирвалось у Мар’яни, і це слово ввійшло до Іванової свідомості тепло і зворушливо.
Він нічого не відповів. Виїхали на рівне, коні знов пішли швидше. Надходив вечір, і треба було вертатися. Звернули направо і в’їхали до міста з іншого боку, їхали мовчки, але їх мовчанка мала свої дуже привабливі і вимовні слова. Обоє їх розуміли.
— Чи не заїхати б нам отак до Василька? Він уже, напевно, дома, — сказав Іван.
— Ні, Івасю! Заїдьте ви самі. Я зустрінуся з ним іншим разом, — відповіла Мар’яна.
— Добре, — сказав Іван і подивився на неї вдячним поглядом. Йому приємно, що вона дивиться на ці справи свідомо.
Вже при смерку Іван привіз Мар’яну додому. У Лоханських його просили зістатись на вечерю, але він подякував, попращався і поїхав. Він має намір відвідати Василька.
Іван застав сина дома. Василько тільки що вернувся зі школи. Побачив батька і дуже зрадів.
— Тату! — вирвалось у нього. — Як гарно, що ти приїхав. Тітка Таня казала, що ти мене відвідаєш… що там у нас?
Іван поцілував сина.
— Все добре, все добре, Васильку… Тебе вітають. Завтра ми з Танею їдемо до Черкас…