Я маю вже дві рушниці, одну руську і одну австріяцьку. Ховаю їх, щоб ніхто не знав, на Шулявці в одного босяка. Я маю добре там знайомство. Ми вже кілька разів ходили до Святошина на пробу стріляння. Я влучаю на двісті кроків… Цілую тебе, твій Михайло".
Василь прочитав.
— Ну, що ти скажеш? Правда, цікаво? — захоплено каже він. Іван посміхнувся.
— Напиши, Василю, Михайлові, щоб він менше вештався там, де стріляють…
— Але ж, тату… То дуже цікаво!
— Але задля цього не слід ризикувати життям, — каже поважнішим тоном Іван.
Василь хвилинку промовчав, а після продовжував: — А як ти думаєш, тату? Чи довго буде та революція?
— Думаю, що довго, — каже Іван.
— А хто, по-твоєму, виграє? — не втихомирюється Василь.
— Ще тяжко сказати. Я недавно приїхав і ще не можу як слід розібратись… Зв’язку нема, газет нема… Відомості, які ми маємо, більше вигадка… В таких умовах знати справжній сенс подій дуже тяжко…
Василеві така мова імпонує.
— А чи удержаться українці? — питає він, розохочений батьком.
— Я думаю, що не вдержаться, — відповідає відразу повільним тоном Іван.
— Українці — це козаки… Як у "Тарасі Бульбі". Я навіть бачив в одного на голові оселедця. Це такий чуб, а голова оголена… Це, я тобі кажу, цікаво… Я сам хочу до них пристати…
— Тобі треба передовсім учитись, — каже поважно Іван.
— Певно… Я вчусь. Афоген Васильович каже, що у нього зовсім зносились кальоші[12], і він не може дістати нові, бо Петроград відділили… А чи то тільки в Петрограді роблять кальоші?
— Там найліпша фабрика кальош у Росії…
— А знаєш, тату… Нам сказали, що за школу будемо вже платити не грішми, а пшеницею. Учителі кажуть — нащо нам такі гроші, за які нічого не можна купити. Полєтаєв сам собі варить обід у хімічній лабораторії… Як тобі це подобається? Він каже, що у нього в кімнаті нуль градусів тепла… То й надворі нуль градусів, ні? Я тобі скажу, що я також не хотів би сидіти в такій кімнаті, і чому міська управа не привезе дров?
— Мабуть, нема кому, — каже спокійно Іван. — Всі зайняті…
— Ах, тату!.. Зайняті. Кожний день тільки й ходять по вулицях… — зазначує Василь, і в його тоні вичулась зневага.
Вони ще деякий час розмовляють, приходить господиня, вітається з Іваном, оповідає про недостачу дров, про брак мила в місті, про те, що нема чим світити ввечері, а вечори тепер довгі. Бувало, за царя такого ніколи не знали, щоб бракувало отієї поганої нафти чи фунта солі. І до чого той світ докочується, і що собі думають ті люди!..
Іван не може їй нічого позитивного сказати. Він уже мусить їхати додому. Вже пізно, темно, до всього почав дути західний вітер, і сніг ліпить у вікна… Іван прощається з сином і з господинею, дає їй гроші і виходить. Надворі густа неприємна темнота. Він усідається в сани і обережно їде…
Яка мішанина вражінь і почувань! Ніч, вітер, сніг… І це не тільки тут ось, у природі. Те саме вичуває Іван у своїй душі. Нема виразності ані певності щодо себе. Він намагається прокласти собі свою дорогу, по якій має йти до того, що десь перед ним. Душа каже своє слово, розум також думає, як треба, ціла його істота скерована в певному напрямку… Однак перед ним і за ним знаходяться великі, зовсім незбагнуті сили. Ніхто не знає, звідки вони постали, яким законам вони підлягають, нащо і яке їх призначення. Але вони виразно диктують усьому свою волю, і все мусить їм коритись.
Іван думає про Мар’яну, про сина, про свій хутір. Це ті точки, до яких, властиво, по суті скерована його людська свідомість. Мар’яна — це та жінка, яка може дати йому щастя. Він це знає. Вона наскрізь позитивна. Як просто і розумно прийняла вона його освідчення! Так якраз і має бути. Він уже не студент і не сільський парубок.
Йому не личить романтика. Йому треба робити діло…
Однак Мар’яна зворушила його не тільки своєю статечністю. Ні. Щось у ній є значно сильніше і цікавіше, ніж звичайний розум людини. Він це помітив одразу в її великих, вогких, теплих і одночасно огнистих очах, навіть у її розбитому буйному волоссі. Як входить вона скрізь, куди хоче! Ось, наприклад, вона уже панує над думками його, сильного мужчини. Чому? Яким чином це так скоро сталося? Це, очевидно, її таємниця, і ніхто не сміє про такі речі знати.
VII
Андрій зробив на Івана велике враження. Коли вони з Татяною ввійшли до кімнати, де мешкає Андрій Мороз, їм назустріч піднявся високий, добре розвинутий, з буйною, каштанової барви чуприною, молодий чоловік. Це і є Андрій. Він трошки подібний до Сопрона, але також до Івана. Високий, як Сопрон, так само, як і той, дещо похилений наперед, але ніс його зовсім, як у Івана.