— Татяно! — вирвався в нього поклик захоплення. Тон його голосу свіжий, оксамитовий, молодий баритон з натиском на басові нотки. — Невже Іван?
— Ну, він, — каже спокійно Іван, і брати кинулися в обійми. Ці їх обійми лишили в душах слід на ціле життя. — Це колосально! — кричав Андрій. — Яким чином? Іване! Та ти ж… Ах, що тут! Та сідайте, а то я зовсім не знаю, що робити…
І тут тільки він привітався з Танею, яка стояла нероздягнута і тішилася братами.
— Ми порядно померзли, — каже вона.
— Я страшно радію вами, але все-таки нащо було стільки турботи. Зрештою, я скоро приїду додому. Гімназія цього року дуже кульгає… Скоро нас пустять на Різдво, бо немає чим палити… Але геть з усім тим. Я неймовірно радий… Таню! Та це ж Іван… А скільки ми про нього наговорились… І ось є… Ну, й добре!
— Я також дивуюсь, — каже Іван. — Залишив тебе отаким ось хлопчаком і ніколи не думав, що ти таким ось виростеш… Що тут у вас?
Андрій захоплено оповідає. Тут стільки всього, що не перекажеш… Він оповідає про своїх товаришів, учителів, про партії, про військо… Андрій усе знає. Це перша людина, що її зустрів Іван на своїй батьківщині, яка все знає. Нема ділянки в житті країни, яка б для Андрія творила таємницю.
Ввечері поприходили товариші Андрія. Мала кімнатка ледве їх вміщає. Андрієві ніяково. Йому хотілось би побути зі своїми, але одночасно ие можна позбутися товаришів. Це все міцні селюхи, трохи незграбні, трохи сірі. Андрій над ними горує, ніби князь над диким племенем. Багато з них носять синьо-жовті стрічки на своїх революційних френчах. Іван більше мовчить. Він тільки спостерігає та дивується — де, звідки за такий короткий час взялися ці люди? Коли він так недавно лишав свою батьківщину, їх тут ще не було.
— Це наш гурток, — пояснив Андрій. — Ми поки що в стадії літературщини. Ми сходимось і читаємо твори мистецтва… Але це не значить, що ми такими залишимось повік… Завдання наші прості: створити з себе, сирих і необтесаних людських шматків, порядних інтелігентів…
— Я чув, що революція інтелігенції не потрібує, — пробує казати Іван.
— То революція. Ми не революція. Ми революцію тільки використовуємо… Нам потрібний старт, і революція дає нам ці передумови. А ті там хай собі творять революцію.
Прибуття Татяни уможливило Андрієві погостити своїх товаришів. На допомогу прийшла господиня, яка дозволила перейти до їдальні. Всі сиділи біля великого круглого стола, на якому було що їсти і навіть пити. Почалася завзята дискусія між учасниками вечері; Андрій вів перед. Це дуже цікавило Івана, який нічого подібного не сподівався. Темою розмови було "за ким іти". За большевиками? За Денікіном? За Петлюрою? Товариство складалося з таких людей, де говорилось переважно про большевиків та Петлюру. Про Денікіна майже не було мови. Всі погодилися, що "до старого повороту нема". Найбільше говорилось про большевиків. Це головне, кардинальне, найпекучіше питання. Мають большевики рацію існування? Як мають, то чи перейдуть від теорії до чину? Як перейдуть, то чи матимуть успіх… Для молодих людей все видається цілком ясним. Перш за все соціалізм. Без соціалізму неможливо думати потрібними категоріями. Людину треба "переродити". В такому вигляді, як воно є, людина непотрібна на світі. Усунення приватної власності конечне. Це раз назавжди усуне причини використання людини людиною…
Іван сидів і дивувався. Звідки ці молоді люди довідались про всі ці речі. Приватна власність… І що за поняття? До цього часу ніхто і не думав, що може бути ще якась власність… Державна? Боже мій!.. Це зовсім щось інше… Державна власність — це фактично не власність, а якась резерва… Це щось мертве, що лежить і не рухається… Такі думки має Іван, але як він може тут їх висловити, коли ці люди все краще знають!..
Андрій більше думає в іншому напрямку. Приватна власність його цікавить лише відносно. Він весь у царині широких поглядових побудувань… У нього революція — це щось, як символ. Практичного значіння до неї прикладати годі. Революція минеться, але людство буде жити. Він намагається їх зрозуміти, збагнути і витягнути певні консеквенції… В нього прохоплюється репліка: — Я, наприклад, не зовсім вірю, що революція дасть людям землю. Але революція дасть багатьом небо.
Всі сміялись, бо зрозуміли це як жарт. Але Андрій розуміє це цілком поважно. — Ах, ви реалісти! Ви вірите в мітингові слова! Наші люди не хочуть землі…
— Ха-ха-ха! — регочуться його товариші.
— Ну, от… Ви знову смієтесь… Я вам скажу інакше: ви, певно, знаєте казку про рибака і рибку, яку так гарно переспівав Пушкін. Наші люди — це баба, що хотіла ціле корито. В дійсності вона хотіла не корито, а бути царицею… Це є те… Правда — це тільки неясний сон… Це може проминути, як сон, але то вже інша справа…