Молода, міцна, темпераментна особистість Андрія робила вражіння. Татяна має рацію. Цей брат дещо має в своїй голові. Вона не помилилася. Дивиться на нього сяючими очима. Які у нього довгі, міцні руки, які тонкі, гнучкі пальці. Які у нього гострі темні очі. В обличчі його кантатість і нерівність, але це тільки підкреслює його мужню силу.
На другий день Андрій провів Івана та Татяну до пристані. Падав знову сніг, але Дніпро ще не замерз і пароплави ходили нормально. До пристані їхали візником на санях, всі троє, посередині — Таня у своїй чорній котиковій шапці. Уста її червоні, щоки червоні, очі ясні і блискучі. Іван напнув башлик на заломлену сіру офіцерську шапку. Андрій — у перешитій, довгій офіцерській шинелі, в гімназіяльнім темно-синім кашкеті з білими кантами і без кокарди.
— Ех! — говорить він, — Шкода, що не можу відразу з вами… За два тижні чекайте…
— Ну, їдь, — каже Таня.
— Ні. Треба вже дотягнути. Іване! Приготовся на солідну атаку…
— Яку таку атаку? — питає Іван.
— З мого боку… Ти, думаю, "елемент темний". Рускій офіцер… Це, брате, проста функція… Наше государство складалося з темних офіцерів і дурних вояків. Це ікс разів повторяється, але кому це щось промовляє..
— Андрію… Не переборщуй фразами, — каже спокійно Іван.
— Резон. Маєш тут рацію…
— Я б хотіла, щоб ви перед Різдвом забули за все, — казала Таня… — Треба ж і нам колись відпочити…
— Таню! Мила! Ми тебе, сестро, ще замучимо нашим відпочинком. Будемо брикати, як лошаки по лугах. Апити, акти… Ащо твоя симпатія, Водяний?
— Що ти видумуєш, — засоромилась Таня.
Брати не звернули на її ніяковість уваги, їх уже чіпає інша думка. Наближається Дніпро, зустрічаються люди, чорніє пароплав, простягається широким олив’яним плесом поверхня ріки. Прощання не триває довго. Пароплав скоро відходить. Іван і Таня сходять на місток, кивають Андрієві. Той їм відповідає, а по чверть годинці сідає в сани і, побризкуючи балабонами, від’їжджає…
Пароплав "Чайка" рушає також. Може, це й чайка, тільки вона вже досить позначена війною, щоб бути білою та чистою. На чардаку люди, переважно міщани та селяни. Зустрічаються військові невідомих частин. У каютах холодно і нечисто. Мале овальне віконце заклеєне прозорим папером, що не сприяє ясності, і люди, що сидять одягнуті, невиразністю контурів нагадують лантухи.
Ведуться спочатку тихі, після голосніші і голосніші розмови. Кілька мужчин у чорних кожухах курять цигарки з махорки. Тільки пані в чорному, з лисячим коміром, сидить мовчки, зосереджена в собі…
Це "російський народ", що мандрує по Дніпру. Більший вилицястий мужчина розповідає про петлюрівців.
— Це собі такий народ… Хто знає… Воно ніби і вояки, а в кожному разі люди свої і незлобні… З нашого села пішло кількох, але повернули скоро. Кажуть, ніби нема з ким воювати, тільки дві шинелі принесли і жовті чоботи… Воно і правильно, коли нема з ким воювати…
— Та й до чого воно та війна доведе? Куди? — докидає сусід з махорковою цигаркою.
— До кінця… Наша Росія довоюється до кінця… Коли мій батько колись казав, що людей буде обмаль — не вірили… А тепер… Знаєте…скільки їх тепер гине? Кожний день? Тисячі… коли хочете знати…
— І все дурно-пусто…
— Дурно-пусто… Бо хто тут щось знає… Отак… Коли я був на фронті, так там був явний враг… Німець. Там усе було ясне — ти тут, він там… А у нас дома… Я вам кажу цілком одверто: за що наші люди б’ються між собою, я так-таки і не второпав… Не хвалюся цим…
— За свободу, — висловився чоловік з цигаркою і при тому випустив хмару дуже неприємного диму. — Таже свобода повинна бути, — докинув він по короткій перерві і подивився на свій тяжкий, чорний, з великими щиколотками кулак.
— Ехе-хе-хе, — тяжко і безнадійно зітхнув хтось у куті.
— Правильно, дядюшко, — зазначив вилицястий мужчина. — І я також сумніваюся…
Чоловік, що скептично зітхнув, промовив: — Свобода… Хто з нас знає, що це таке… А ось що у нас ліси без плану дорубують, так це всім відомо. Що то буде, коли земля наша буде без лісу… І так мало.
— Лісу в нас стане, — каже чоловік з цигаркою.
— Питають люди, де той ліс? В Архангельську? Це не близько.
— Нічого. Як буде треба — пішлемо і туди…
— Воно-то пішлемо… Тільки кого? Не всяк хоче йти, куди йому не пасує.
— Піде. І питати не будуть. Пошлють і піде. Думаєте — хотілось нам на війну чи в Маньчжурію? А пішли. Наказали — і пішли.