Іван та старий Григор слухають ці розважання і не дуже це їм подобається.
Це щось схоже на мор чи якусь іншу пошесть. Ніхто про це ще гаразд не знає, бо люди зайняті своїм близьким ділом. У Києві все ще революція. Сопрон пробував проїхати на південь до Ростова, але і там йому не повелось. Він уже знає, що і як треба робити, щоб їздити по Росії. Старий він і випробуваний залізничник, але не виходить. Це не є добрий знак. Довелося вернутись до батька і чекати…
Повернувся зі школи Андрій. Його поява на хуторі внесла великі зміни. Все навкруги заворушилось. Цікава була зустріч братів — найстаршого і наймолодшого. Вони зовсім мало зналися, їх різнив простір, час, мова і вподобання.
— Здоров, сибіряче! — проговорив Андрій і обняв міцно брата.
— Здоров, здоров, українче! — відповів Сопрон. Обидва сміються і дивляться один на одного. Обидва ростом рівні, тільки Сопрон товстіший.
— Як же там Сибір. — каже далі Андрій.
— Нічого… Приїдеш — побачиш… Також наша земля і навіть непогана, — трошки демонстративно відповів Сопрон.
Вже з першого дня почалися палкі дискусії. Брати стояли кожний на іншому місці. Сопрон і Андрій цілком один проти одного, Іван збоку… Тільки Татяна була всередині і намагалася зрозуміти кожного. Старий батько до таких розмов не втручався. Діти. Вони вже знають своє. Кожний має свою голову.
Сходились переважно в їдальні. Андрій поводився просто, але незалежно. Мова його одверта, ясна і зовсім не юнача. Зрештою, він до юнака не подібний. Він уже зовсім мужчина, і думки його зовсім мужеські.
— Ти, здається, пописуєш, — сказав одного разу ввечері до Андрія Сопрон. Іван був при тому.
— Здається, — відповів Андрій, сів, заложив ногу на ногу і закурив цигарку.
— Я тільки цікавий, хто те буде читати, — провадить своє Сопрон.
— Ти, — твердо проговорив Андрій.
— З мене будеш мати поганого читача.
— Нічого. Витанцюється. "В бальшом хазяйствє всякая дрянь прігадітся", — казав Ленін. Це ж для тебе авторитет.
— Але ти сходиш на мале хазяйство. Ти ж по-українськи. В Сибірі твоєї мови не знають.
— Навчаться. Заговорять, як треба буде. І так там половина наших людей.
— А хто ж тебе буде читати за кордоном?
— Я цим не цікавлюсь. Пишу не для закордону, пишу для тебе. Так. Ти дивуєшся. Даремно. Я дивуюся також, що ми можемо так думати. Інколи у нас на в’язах стирчить цілком людська голова, а як придивишся — це тільки коробка. Мозку в ній ніякого. Я тобі скажу, брате, ось таке: коли я пишу так, а не інакше, то тільки тому, що Бог дав мені в руки таке перо. Дурню, сказав би я кожному, хто сумнівається. Не тільки українець, а й мурин з бельгійського Конго має повне право писати своєю мовою. І не тільки право — обов’язок. Інакше на якого біса ти живеш на цій землі… Кажеш — хто буде читати. Коли писатимеш про потрібне світові — читачі знайдуться, будь певний.
— Я ще не бачив української книжки в перекладі, — зазначив спокійно Іван.
— Сумніваюся, чи ти бачив її і в оригіналі, — відповів одразу Андрій. — Зрештою, тільки ми самі винні, що пишемо якраз такі книжки. Як довго будемо писати не з волі Божої, а химери людської, напевно, ніхто нас читати не буде. Яким правом ми, друзі, кидаємо себе під ноги світові, не бажаючи сатисфакції. Глум! Глум! Тавро… Ви боїтесь, що мене не будуть читати. Бійтесь своїх думок. Це буде краще для вас зайняття.
Сопрон одразу збагнув, що з цим буде тяжка дискусія. Кількома словами він збиває людину з ніг і товчеться по ній. Але це не значить, що Сопрон переконався. Ні. Сопрон час від часу шукає в своїй голові потрібного аргументу і, як тільки його знаходить, одразу доводить про це до відома Андрія. Тільки Андрій без найменшого вагання, одним ударом знецінював ті вартості. Це стало їх спортом. Ініціативу тримав у руках Андрій. Він чувся повним переможцем і поводився зовсім незалежно.
Іван з цього приводу міркував: головне, що він не має слушності… І одного разу він навіть сказав Андрієві: — Ти завжди виграєш… Чому? Ти ж не маєш рації? Рацію має Сопрон.
— Рацію має той, що має закономірне наставлення. Розумієш? Бачу, що не розумієш. Не я маю рацію. Має рацію моя природа. У Сопрона має рацію механіка діяння. Минулість. У мене — майбутність.
Десь зовсім перед Різдвом у кімнаті Івана при такій розмові була присутня Мар’яна. Брати сперечалися. Надворі мело снігом, вікна замальовані ласицями. Андрій був в ударі. Присутність сторонньої жінки інспірувала[5] його. Говорили про єдність держави російської, про потребу її збереження. Були висунуті дуже поважні історичні аргументи. Говорив Іван, що рідше, але активніше втручався до розмови. Сопрон мовчав і тільки докидав окремі слова. Іван висловив думку, що відділення України потягне за собою занепад Росії. Більше. Занепад слов’янства.