— Слов’яни змогли втриматися в Європі тільки тому, що існує Росія. Це єдина діюча сила, що змогла зброєю охоронити наш світ. Погоджуюсь. Росія не завжди діяла в рукавичках і не завжди на користь собі. Але ти не заперечиш, що не будь Росії вже в чотирнадцятому, чи у вісімнадцятому віці, то ґермани залили б наш простір. Ми були б тільки звичайними рабами. Отакими, як ті, що збирали бавовну на плантаціях південної Америки. Іван III, Іван IV, пізніше Петро Великий і нарешті Катерина створили передумови великої охоронної сили перед заливом нашого простору ґерманами. Кажуть — Польща, Польща… А що було б з неї, коли б її не забрала Росія? Її вже не було б на карті. Було б з нею те, що в Познанщині чи у Східній Прусії. Сила німецької наступальної культури така велика, що ніякий польський шовінізм не може тому протиставитись. Росія підгорнула Польщу під свою опіку і тим самим створила певний заповідник незайманої польської сили. Те саме і на Балкані. Тільки завдяки Росії існують ті клаптики слов’янства серед непримиренної чужомовної території. Хай собі хто що хоче говорить, але факт лишається фактом, і заперечити його можна також тільки фактами. Росія, без сумніву, намагалась і намагатися буде все зрусифікувати… Хай і навіть змосковщити. Росія хоче ввести одномовність, однак і різномовність наша лишилась завдяки російським намаганням. Пружність політики Росії вибиває іншим з рук наступальну зброю. Вона встряває і розкладає не так своєю інтелігенцією, як настирливістю свого історичного процесу в напрямку, я б сказав, творення опінії свого буття. При допомозі своєї літератури і мистецтва російська держава влазить нахабно до мозків думаючих людей світу, і ті починають сумніватися, чи мають вони право перечити цій силі. Росія нейтралізує і паралізує пружність європейської раси, яка залізла в усі закутки світу і тільки не змогла переступити через межу, покладену Росією… Схід Європи, північний захід Азії лишились резервуаром будучого людства. Там ще є місце, де можна щось шукати… Інакше ми були б тільки Сполученими Штатами Америки, завалені хмародерами до глибини душі… Місія Росії — втримати рівновагу між культурою душі і культурою мозку. І виламлювання з-під цього обов’язку — це значить дезертувати у світ нормальних закономірностей, як ти кажеш, але тим самим відкривати двері тим, що покликані завоювати і знищити цей простір. Ними є ґермани. Конкретніше — німці. Німці влазять в усі наші щілини, де можуть і як можуть. Маємо їх тут у нас повно — в побуті, культурі, політиці, цивілізації… Але цього їм не досить. Німці ще захочуть одного разу тут бути і своїми кованими чобітьми — так, як оце недавно ми мали нагоду переконатися… Бо німці в Україні — це німці на Уралі, німці в Баку, німці скрізь. Ми, українці, з нашими тридцять і п’ятьма мільйонами мужиків створили б для німців ідеальний погній при їх походові на схід. Ми не тільки дали б їм можність володіти Донбасом, ми нашими хоробрими унтерами завоювали б їм Сибір, Азію і цілий світ… І тому я не розумію твоїх інтенцій, і тому я не можу погодитися на Україну, — закінчив свою мову Іван. Він був схвильований, що з ним дуже рідко траплялося. Всі присутні, за винятком Андрія, були його мовою наелектризовані. Сопрон завзято підтакував своєю великою головою, і видно було, як він весь горів неспалимою правдою, вложеною в мову брата. Мар’яна дивилась на Івана великими карими очима, і, здавалося, що вона бачить перед собою відкриття. Це вперше вона чує такі слова взагалі; коли б тут був її батько, він, напевно, кинувся б цілувати Івана…
Андрій лишився незворушений. Це видно по всьому. Його темні очі дивляться рівно і витримано. Довгі його пальці лежать спокійно. На чолі не помітно зайвих ліній, що виказували б нервовість. Він курив, слухав, думав, стрясав попіл цигарки, випускав дим, позирав по черзі на обличчя присутніх, посміхався і інколи похитував головою. Коли Іван скінчив і настала тиша, всі очі звернулися на Андрія. Всі переконані, що Андрій буде говорити. Що він скаже? Де візьме аргументи? Чим заперечить незаперечність ясності? І от Андрій почав говорити. Спочатку спокійно, без того відомого всім нестриму і запалу, з якими накидався на противника. Він навіть запинався, вагався, кілька разів без потреби стрясав попіл цигарки, але це не тривало довго.
— За твою мову, Іване, — почав Андрій, — ти дістав би доктора наук політичних у першому-ліпшому з університетів государства російського. І дуже, власне, шкода, що один з наших братів, маючи такі таланти, закопав їх так старанно в землю нашого хутора — замість замінити їх на один з постів міністрів імперії, які, до речі, ніколи такими категоріями не думали, бо висловлених тут істин не розуміли. Це блискучі аргументи, і я їх не заперечую.