Одного разу на сніговій башті появився червоний прапор. Перемогли червоні. Але це не тривало довго. Почали літати білі снігові кулі, Андрій Книш кричав захриплим голосом "ура", і по короткому рукопашному змаганні червоний прапор зник. На його місце заткнуто прапор зелений. А ввечері Василь, соромлячись, оповідав:
— Андрій Книш дуже настирливий. Він твердить, що зелена барва — це наша барва.
Таня йому відповідала: — Це все одно. Яка там у вас барва… Це все одно.
— Він каже, що революцію можна видумати…
— Я не кажу видумати, Василю, — перечить Андрій Книш. — Я кажу, зробити…
— Кудлай дістав кулю просто в око. Бідний. Він, напевно, не захоче більше з нами бавитись…
Андрій Книш виявив бажання відійти на свято додому, і перед Василем виникла перспектива глибокого осамітнення. Це порядно його турбувало, хоча його батько дуже багато уваги присвячував якраз йому. Василь приймав це як належне. Він бачив свого батька дещо стурбованим. Інколи він довго стояв перед портретом матері і думав. Василь помітив, що батько його сумує, чи йому чогось шкода. І тоді Василеві хотілося бути до батька ніжним і чулим, — але це не вдавалось йому проявити.
Часто бувала у них Мар’яна. Василь не розумів, звідки у нього до неї застереження. Не можна було сказати, щоб Мар’яна якось недобре себе поводила. Він просто був настовбурчений — і все. Особливо, коли батько запрягав коні і відвозив Мар’яну до Канева.
Іван Мороз уже майже впевнився, що його душевна рівновага порушена і причиною того є Мар’яна. Вечорами, залишаючись у своєму кабінеті, він гостро вичував відсутність її. Багато років не переживав він чогось подібного… Коли був з нею — здавалось, що це тільки обман, що їх стосунки цілком нормальні, як це звичайно буває між людьми. Але варто було їй відійти на віддаль, як його душа починала відразу виявляти болючий неспокій…
Мар’яна приїздила на хутір майже кожний день. Іван відвозив її дуже охоче. Розмовляли переважно на звичайні біжучі теми, про революцію, нові вісті… Востаннє приходила Україна — в концепції, як це висловив Андрій. І взагалі Андрій досить помітно вклинився в їх думання.
— Ви думаєте, що Андрій людина пересічна? — питала вона.
— Така сама, як ми всі, — відповідав Іван. — Мені здається, що ми всі якісь таланти, тільки ми не вміємо їх проявити…
— Ну, а Петро?
— Петро вибрав конкретні засоби. Барва для нього — це справа прояву себе. Я, наприклад, такого не маю в руках. Хоча я переконаний, що я міг би зробити більше, ніж господарити. Я помітив, що в людях сидить їх геній, тільки не всі його вміють практично ужити. Подивіться на нашого батька. Він досягнув більше, ніж кожний з нас. З нічого він став людиною… Підкреслюю, що якраз людиною, європейцем… А був звичайний нуждар, український парубок… Наші люди на селах — це переважно закопані таланти, бо вісімдесять процентів їх життя не використано. Кожний з наших селян міг би стати моїм батьком, тільки він знаходиться в неволі духового занедбання. Це триває з віків. Розумні люди з виразною функціонарністю всіх змислів залишаються без акції, в духовій летаргії, мов птахи, що переживають весну. Наш батько порушив нашу національну летаргію. Він породив синів, і виявилося, що ми всі таланти, але тільки один Петро знайшов собі вислів. Проте я переконаний, що ми всі такі самі таланти, і якщо Андрій вмітиме чи потрапить знайти себе в слові, він буде великий… Бачите: він навіть не боїться нашої мови…
— Як ви сказали? — перепитала Мар’яна.
— Маю на увазі нашу мову… Інколи мені здається, що в самій нашій мові сидить розв’язка нашої немочі.. Можна це сказати і краще.. У мові наших предків було щось, що змушувало їх шукати помочі поза межами свого мовного комплексу. Ми переймали чужу мову для вислову духового полету. Сьогодні зухвалість наших людей намагається перерости страх перед рідним словом.
А проте все, що нашою мовою сказане, є трагічно мілке, як дивитись на те в перспективі часу. Подумаймо, яка глибина лежить у вислові росіян, їх пафос — це щось трагічне, але одночасно завойовуюче. Наш мінор — це переважно здача позицій…
— Прекрасно… Я тільки не можу це до кінця збагнути… Що перешкоджає мати і нам пафос наших родичів з півночі?
— От власне його знайшов Андрій. Ви це, мабуть, помітили. Він не боїться відкривати таємниці. Ви бачили, як він діє. Він завжди активний, і коли ви не погоджуєтесь з його аргументами, ви не можете заперечити його пафосу. В тому саме і лежить основа всіляких переконань. Це відкриття рідної мови… Це те справжнє… Я дивуюся. що українці бояться за себе…