— Ви завжди сходите на вашу мову, — висловилася знов Ольга.
— Делікатніше було б — і на вашу, панно Ольго, — сказав Андрій і подарував їй при тому цілком приятельський погляд. Вона йому подобалась. Панна. Така типова, з чорною стрішкою волосся над очима. Великі чорні очі. Бракує тільки великих золотих сережок в ухах. Андрій дивиться на неї неприхованим поглядом, в якому виразно видно жадобу.
Було пізно, і Андрій мусив заночувати у Лоханських. Вечеряли всі разом, і Марія Олександрівна оповідала, що в місті настав час наступу на буржуа. Це нове слово. Каже, що молоді люди, переважно жидівського походження, співають пісню: "Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони"… Микола Степанович казав, що французька революція робила те саме і що ми тут не відкриваємо ніякої Америки. Революція йде завжди в глибину. Вона починає згори і вникає до глибини. Вона як рак… Є така дуже небезпечна хвороба…
По вечері Мар’яна вийшла до кімнати, де мав спати Андрій. Андрій уже готувався лягати в постіль на канапі і приготовив собі том Дарвіна, як до нього застукали. Мар’яна ввійшла і сіла на шкіряному стільці. — Я хочу з вами порадитися, — сказала вона.
— Я до вашого розпорядження… — проговорив Андрій.
— Тільки прошу бути зо мною цілком щирим… Хочу говорити з вами про наші інтимні речі, речі, що торкаються нашої родини. Передовсім вам, Андрію, мабуть, ще не відомо, що ваш брат Іван зробив мені пропозицію стати його дружиною, і я її прийняла. Отже, ми з вами вже майже рідня. Але у нас є поважна перешкода: Василько… Я помітила, що він рішив безкомпромісово боронити пам’ять своєї мами… Хочу запитати вашої ради: чи добре ми зробили, не питаючи згоди Василя.
— Це для мене, панно Мар’яно, досить складна справа. Я думаю, що ви зробили цілком добре. Чому ні. Іван любив свою жінку, це ясно… Але ж він не може лишитись неодруженим… Я тільки непевний, чи ви властива партія для Івана…
— Чому. Чому, Андрію. — зацікавилась Мар’яна.
— Він реаліст. Ми всі реалісти. У вашому характері багато романтичного. Він потребує господині, а ви бачите ті речі по-своєму…
— То ви мені не радите. — притишеним голосом запитала Мар’яна.
— Рішаючим є почуття. Ним у даному випадку керуйтесь… — проговорив Андрій і встав. Мар’яна також встала. Вони стояли близько одне від одного. Він на цілу голову вищий і дивиться на неї трохи згори.
— А все-таки… Коли б я рішилась остаточно… Ви не могли б вплинути на Василька. Я хочу сказати інакше… Не так вплинути, як роз’яснити йому, з’ясувати справу його мовою. Нам це дуже незручно. Мені не можна зовсім, а Іванові ніяково… Я вас дуже прошу, дуже прошу… Дайте мені вашу руку…
Вона взяла його руку і притягнула до себе. — Ви обіцяєте.
— Добре, — погодився Андрій і визволив свою руку. В цей момент йому здалося, що Мар’яна плаче. Він нахилився, щоб упевнитись, і, коли торкнувся рукою до її чола, побачив, що вона дійсно плаче. Рясні, ясні сльози котилися по її рожевих щоках. Вона підвела на нього очі, і з них він вичитав багато такого, про що не думав.
— Панно Мар’яно! Може, вам потрібно товариша. Можете рахувати на мене. Я вас розумію.
Мар’яна сіла знов. Хустиною обтерла сльози: — Вибачте, Андрію… Це сталося так несподівано. Я ще ніколи такого не переживала. Я не можу відразу вийти, не хочу, щоб мене бачили в сльозах… Ольга відразу перетолкувала б це по-своєму. Це таке пружне і… шкідливе дівча… Я просто не знаю… І взагалі все це досить у нас заплутане та невиразне. Мені здається, що з цього нічого не вийде…
Андрій дивився на неї з виразом здивування. Здається, він тут не все розуміє, а як розуміє, не бажає все відкривати. Хай краще буде прикрите таємницею недоговореності. Так краще.
Мар’яна пішла. Андрій обережно провів її до дверей, обережно і делікатно потиснув її руку.
— Добраніч! — почув він тихе, повне внутрішнього напруження слово. Повернувся назад і ліг, не роздягаючись. Невже це можливо, думав він. Це було б дуже не на місці. Довго і вперто думав, відложивши книжку, непомітно для себе самого роздягнувся, згасив лампу і вже в темноті зробив рішення, що, властиво, нічого особливого не сталося. Це навіть логічно. Він був уже давніше переконаний, що це мусило статись. Мар’яна якраз така…
Гірше було вертатися з цією думкою до хати. Він мав таємницю, яку нелегко було носити в присутності брата, а одночасно не було можливості її позбутись. Ольга його не цікавила… Ні. Цікавила, але не так, щоб перемогти його зглибока. Він про неї не думав. Виїхав з Канева і забув. Натомість Мар’яна стоїть у думці. Він хотів би з кимсь поговорити. Кого вибрати? Розуміється, сестру. Знайшов вільну хвилинку і, граючись, як це завжди бувало: — Таню! Ти б дуже нагнівалась, коли б я вкрав тебе на хвилинку до себе…