— Що знов? — каже Таня.
— Маю таємницю..
— О! Яку?
— Ходи! — затягнув її до своєї кімнати. — Шкода, що ти моя сестра…
— А я не шкодую, що ти мій брат…
— Бо я тебе люблю, Таню… Скажи мені, чи і ти в когось закохана?
— В тебе… Ти ж знаєш… У тебе всі закохані… Напевно, щось знов маєш… Кажи!
— Я хотів говорити не про себе. Про Івана… Це ти посватала йому Мар’яну? Ти переконана, що йому буде з нею гаразд, як з дружиною? Хочу сказати, як це в нас буває… Ми вимагаємо стійкості. Наші люди, ти ж знаєш… Іван може бути закоханий, як мужчина, як осиротілий чоловік, а панна Мар’яна просто романтична особа з різними мухами.
— А що ти думаєш? Чому про це говориш?
— Тому, що Мар’яна просила у мене допомоги. Василько стоїть їм на перешкоді. Якщо ти переконана, що Мар’яна Іванова, так зроби щось з Васильком. Ти ж наша цариця…
Андрій робить по кімнаті довгі кроки, руки в кишенях… Час від часу зупиняється, легко обіймає сестру лівою рукою, цілує її в чоло. Татяна говорить різні слова, дивиться йому просто в очі і раптом питає:
— А чи ти сам до неї не того?…
— Я? Ніколи! — відрізує Андрій, круто на одній нозі повертається і дивиться у вікно.
— Андрію! Я все бачу. Між вами щось було! Між Мар’яною і тобою… Признайся… — кидає Татяна слова, встає, підходить ззаду до Андрія, обіймає його за шию… — Ах ти, лоботрусе! Ах ти, спокуснику! Ах ти, злоріко! Ти нам мішаєш усі карти! Ти! Ти!
— Ні! Таню! Ні! Ти помиляєшся. Я нічого, їй Богу, ні!.. Але що ти тут щось угадала, це так, і я власне не знаю, як бути… Я не знаю! Що хоче від мене Мар’яна? Що вона хоче? Я знаю, що Іван її дуже любить — і хай так буде. Ти їй щось скажи…
— В кожному разі я тебе прошу: зроби так, щоб Іван від цього не постраждав, — каже вже спокійніше Татяна. — Я не хотіла б, щоб між вами виникли які-будь прикрощі… Ти ж знаєш, я вас обох люблю…
— І ми тебе… І ми тебе! Так, Таню! Інакше бути не може! Але я не ручуся за неї… Я таких знаю, тих з золотим волоссям… Вона готова знов створити пригодницький роман… А я того не хочу. Розумієш, кого я хочу? Її сестру. Страшно дика панна, мов зубр… Ти її, напевно, знаєш…
— Ну, от… Ольга! Дійсно! Це викапана дама твого серця. Я на твому місці викотила б усі гріхи на неї, але Мар’яну лиши. Вона зовсім незаймана, і мені направду здається, що вона ще нікого не кохала…
Андрій круто повернувся, підійшов щільно до сестри і урочистим тоном проговорив: — Татяно! Хай буде по слову твому! Але ти мене не осудиш, коли я, твій брат, буду дещо нечемний з Ольгою. Ця потворка пробує огризатись, коли її беруть за шерсть.
— Що за мова, Андрію? Звідки такі слова? У поета…
— Я не поет, коли йде про таких, як Ольга. Це, зрештою, цікаво… Хто кого… Вона думає мене покласти на лопатки. Коли б ти бачила, як жаріли їх очі, коли ми говорили. Як у вовка, але в неї страшенно розвинута жінка. Просто тигриця…
— В такому разі все гаразд. Мар’яну ми направимо іншою стежкою. Хай іде все за планом… Василька мусимо вмовити. Інакше бути не може…
— А може, Татяно, не дуже треба радити Іванові одружуватись з Мар’яною? Ні. Я нічого. Це моя приватна думка… Ти знаєш ці речі, без сумніву, краще, і не думай, ані крихітку, що я тут якось зацікавлений… Мені хотілося б тільки бути перед Іваном чистим і непорочним, мов агнець Божий. Я не люблю всілякого роду братовбійчих сцен, коли йдуть у хід пристрасті. Ти знаєш, які ми. Ми люди рівні так довго, поки рівні… Ні?
— Тепер ми нічого не зробимо, Іван уже в полоні своєї ідеї. Це вже в ходу… Повертати назад цю річ немає змоги.
— А як ти думаєш? Чи говорити мені з Іваном?
— Ні. Це неможливо. Іван подумав би хтозна-що… Ніколи таких річей не займай… Ти, зрештою, маєш дівчину… Я бачила в тебе її фото.
— Це тільки приятелька, — його слова прозвучали непереконливо.
Брат і сестра хотіли більше. Він хотів висловити себе, вона хотіла вичути все, що в ньому діється.
Вікно виходить у сад, занесений снігом. Надворі вечоріє. Настрій огульної родинності, ніжності, добра, трошки сваволі, грубуватої щирості. Вони не думають, що там десь діється велике, непов’язане діяння часу. Вони тут між собою. Надходить велике свято, і всі члени родини між собою, їм хочеться сміятись і любити, любити і сміятись, а часом вийти з берегів і розійтися в просторі. Татяна горда своїм міцним, мужнім, молодим і м’язистим братом. Він дивиться просто в очі, він висловлюється одверто, слова його гнучкі і соковиті. Нічого дивного, що чужі жінки люблять його, такого свіжого і такого повного… Таня ані трішки не заскочена і ані трішки не дивується. Аби тільки не образити Івана. А Мар’яна хай робить, що знає. Це її дівоче і незаперечне.