— Бери оцю бляху і неси до комори, — каже Татяна на закінчення.
Андрій підносить велику бляху. — О! До дідька! Це тяжке, — і поніс…
— А ти думав, — каже йому навздогін сестра.
Іван переживає неймовірно тяжкі години. Він сам не розуміє, що це з ним сталося. Йому хочеться все кудись тікати, щоб бути самому. Скільки йому років? Що він, юнак? Ці питання йому не помагають. Переживає страшну пожежу десь у собі, сам не знає, в якому саме місці і що це таке. Він неспокійний, сумний, дивиться перед себе, вечорами не сидить на місці, ночами не спить? Яка шкода, що він змушений якраз у такий час жити разом зі своїм пісним братом, у якого в голові самі тільки соціальні питання.
— Знаєш, що я тобі скажу, — каже Іван, коли вчора вони десь біля першої ночі рішили нарешті лягти, — ти збожеволієш на пункті соціалізму. Що це, скажи мені виразно, той соціалізм? Є то річ чи дух, чи свята вода? Чого ти турбуєшся?
Сопрон лежить горілиць, довгий, мов жердина, і басом філософує:
— Це, брате, елексир, що допоможе людям стати рівними…
— Не розумію, які чари допоможуть комусь зрівнятися з тобою…
— Я не маю на увазі фізичну рівність..
— В такому разі спитай Петра, чи він розуміє духову рівність…
— Перед законами — так, але не в законах. В законах люди повинні підлягати Градації, як і все, що на землі. І тільки ця твоя демагогія може викликати безліч непорозумінь…
— Нічого подібного. Рівність на землі, повна і беззастережна, мусить одного разу бути — і все! Рівність моральна. І тут не поможуть ніякі вимовки. Особи, що цих речей не розуміють, воліють сперечатися навіть проти звичайної людської логіки, аби тільки виправдати своє туподумство…
Сопрон не замовкає. Його язик знов розв’язався, і він вимовляє безліч слів. Іван його не слухає. Він дивиться в темноту, і там, в невиразному просторі, в певному місці знаходиться та точка, до якої скеровується ціла його істота. Він не бачить у темноті, але він чує в темноті. Більше і виразніше, ніж при світлі. Він вичуває не тільки себе, вичуває, що ціле його тіло обняте силою почуття. Ні. Так далі не може бути. Мусить сказати їм все і вирішити — так або не так. З Васильком уже якось дадуть раду. Відішлють його в Київ до Петра або віддадуть до пансіону в Ніжині. Іван потягається, його міцне тіло випростовується, постіль під ним тріщить, лягає на бік, снажиться вигнати думки з голови, випорожнити її і очистити, ніби зачаджену комірку. Але йому це не вдається зробити. Всі замки на міцних гаках. Не відхиляються заржавілі затули, не вникає світло сонця досередини. Сопрон говорить далі про справедливість на землі, про людей добрих і людей недобрих, а Іван змагається сам з собою, а обидва однакові в’язні Божі, кожний на своєму нерозпізнаному місці.
Ранок вносить свої вимоги, і ніхто не змагається проти них. Родина встає, люди діляться, мов мурашки, і кожне вибирає свою дорогу. День перед Свят-вечором — це день, коли кожна хвилина і кожна мить відважується дорогою мірою.
Одного разу зчиняється на подвір’ї гамір. Петро відчинив вікно і на ціле подвір’я гукає: — Андрію! Андрію!
Андрій, що в той час був біля корівні, де працювали дівчата, кинувся бігти на голос Петра. — Що таке?
— А де ж ялинка? — гукає Петро.
— Чого ти кричиш… Ти краще заспокійся…
— Як заспокоїтись! Іде Різдво..
Андрій розсміявся і повідомив, що ялинка вже сі і ять і все до неї є приготоване, тільки треба, щоб він, Петро, взявся за її оздобу. Може зачинитися у своїй буді хоч на цілий день…
Петро заспокоївся. Дивно, як він трагічно переживає всі отакі малі справи. Це, казав він, не дуже такі малі. В родинному гнізді, де святкують люди, повинні такі речі цінити. Ну, що ти скажеш людям, коли вони хочуть перечити думці, що свято не тільки для шлунку, але й для душі. Тисячі років усі покоління, з роду в рід, проводили гак ці дні, і ми раптом мали б злегковажити незримі дорогоцінності, даровані нам природою Божою…
Таке було в цілості наставлення дому Мороза. І як приступив вечір так близько, що його можна було сягнути рукою, коли надворі все лягло на своєму місці, коли кожна твар сита і задоволена, повна натхненних зітхань очікувано бувала, коли темнота відкрила небо і закрила землю, коли зійшла та перша зірка, — у великій їдальні Морозів також усе стояло на своєму місці. І не можна було того покою пізнати. Це не була вже їдальня, як бувало. Це вже хата з лавицями, зі столом, з "покутем", з кутею, з сіном і снопом… Перед срібною Матір’ю Божою Києво-Печерською горять воскові свічі і жевріє червона лампадка.
Стіл не посередині, а в куті, на столі — настільник, під ним сіно, на покуті також сіно і два горщики з кутею та взваром. Стоять на столі порожні череп’яні полив’яні миски з візерунками опішнянськими. Когось чекають, і ніхто не знає, кого саме… Тільки знає Андрій і знає Таня, кого власне чекають. Це, либонь, ніяка таємниця, але в цій метушні легко було дещо спустити з ока… Нарешті, вже зовсім у темноті, на подвір’я з розмахом в’їхали сани і вискочив з них середнього зросту чоловік у короткому військовому кожушку. По будинку пробігло слово — Водяний! І за пару хвилин всі вітали капітана і відразу, з місця, з усіх кутів попливли до великої півтемної, наповненої запахом ладану і свіжої сосни кімнати. З кута вийшов Андрій. Він підійшов до величезної ялинки і витер сірник. Огник торкнувся запальної нитки і побіг по ній. За одну хвилинку ціла ялина стояла в сяйві свіч…