Виїхали. Обережно, поволі, зі скрипом полоззя. Засипаною дорожиною здовж Дніпрового лугу. Біла, простора, з легкими тінями далечінь утикана темними плямками верболозу. Морози мають звичку вислухувати всеношну Різдва не в Каневі, а в Ліпляві. Це пам’ятають усі — Сопрон, Петро і Іван. Згадуються старі часи, коли ще вони не їздили, а ходили. Бігло троє цибатих хлопчиськів у старих, тяжких чоботях поперед матері… Було холодно, скрипів під ногами сніг, а небо всіяне великими зорями. І літо згадується, і луг, залитий квітами, і блискуча роса… Навіть Іван згадує ці речі. Коли то було, як то було і чому минулося! Петро малює кожну деталь. Сани повільно хитаються, ніс його дихає в комір кожуха, а думка горить барвами квітів. Вилазять черепашки з річечки, що протинає луг, цвітуть медяники, і в’ється біла повійка по лозах. А над усім метелики всіх барв… І Сопрон, що дрімає, пригадує свою частину. Незавжди він був отаким дебелим, костистим машиністом. Пригадує матір, що вела його за руку цим ось лугом… І досі чує її дихання над собою.
І зараз усе лежить рівно та однотонно, як і тоді. Праворуч так само встає над Дніпром сірий туман, що зливається просто з небом. І зараз з півдня капають звуки великого дзвону. Мати, бувало, витягала руку з рукава і клала на себе хрест…
Троє саней чорними плямками з легким скрипом тягнуться в напрямку зазивних покликів дзвону!..
Церква, як і колись, переповнена. Над головами — туманне сяйво безлічі свічок. "Христос рождається, славим тя", — виривається з тієї гущі людей. До сходів приліплено гроно людей в кожухах, свитах, шинелях. Тупають ногами, а на їх голови сідає іней. Один тільки Григор Мороз протиснувся на свій лівий крилас. Решта вліпилися до грона на паперті. Василь та Михайло мерзнуть без милосердя. Мороз перебирає пальці їх ніг. Хлопці рішають виступити з гурту та піти десь погрітися.
— Ходім, Василю, до проскурні… — каже Михайло. Ніс його зовсім замерз.
— Ходім, — вирвалось у Василя. Проскурня тут же, на подвір’ї церкви. Там також люди. Двері відчиняються й зачиняються. Хлопці не мають бажання, як це звичайно, бігати, бачити, кричати. Не до крику, коли мороз під носом. Вони старанно пхаються до дверей проскурні.
— Е! Хто там ще? — чути відразу за дверима. Широкі плечі в шинелі оперлися на двері.
— Пустіть, — пищить Михайло. Двері відчинилися, і хлопці влізли попід ногами. Дим махорки і запах кожухів творять гущу. Стоять один біля одного, мов коноплі. Маленька копійчана свічка горить на покуті перед іконкою Кирила й Методія. Реготи то втихають, то вибухають. Один у шинелі оповідає "оченаш". "Оченаш, батьку наш, кури крав, на гору закидав". Всім видається це смішним. Огники цигарок то появляться, то знов гаснуть. Малий простір під стелею не вміщає більше диму, і він падає поміж кожухами вниз. — Ти, Гнате, чую, до полковника дослужився… — чути голос… — Тільки йому зірвали погони, — докидає хтось.
— Я сьогодні й без погонів генерал, — відзивається, мабуть, Гнат. — Який там генерал… Всі ровні! — падає ще одно речення.
— Твайо-майо! — долучається новий голос. — Але майо-нєтвайо! — відповідає йому з другого кінця, і загальний регіт котиться понад головами. — Он, кажуть, буде знов мобілізація, — нав’язує новий голос розмову. — Це вже баранів та ослів… Але в нас уже таких нема. Війна поїла, — відповідає голос.
— Україна, кажуть, мобілізує, — каже той самий голос. — Хай… мене не зірвуть з місця.
— А землю хоч дістати. — питально говорить голос.
— Хоч-не-хоч, а дістану. Земля під ногами, тільки нагнись…
— Но, знаєш, Сидоре! Буржуазія ще не спить…
— А ми так зробимо, що засне… — І знов усі завзято сміються.
— У нас був такий, що не спав, так один Грицько посадив його черевом просто на штик… — сміються. — І після того він нагадував недопечену кров’яну ковбасу… — Сміються.
— Он, кажуть, приїхали всі Морози, — чує зненацька Василь. Він підняв голову, але цього ніхто не бачить. Перед самим його носом — бляха чийогось пояса.
— А ті розмахнулись широко. Цікаво. чи мине їх трясця революції…
— Не мине, — каже переконаний голос… — Надто ласий шматочок…
— Всі хутори хляпнуть! — чути збоку…
Василь мусить спитати батька, що це значить. Він повертає голову поміж животами і вичуває, що побіч стоїть Михайло. — Мишка, — каже Василь. — Я тут… — Нагрівся. — питає Василь. — Тільки трохи… — Стоять і слухають. Голоси все перекликаються, і реготи колотяться з димом. Згадали також самогон. — Кажуть, що Михайлова хвабрика взяла перве місце… Найкращий первак…