— А тепер… Петре! Ти, здається, втратив почуття реального, — звернувся Андрій до Петра.
— А ти подбай, щоб його вернути, — сказав Петро. Андрій наливає чарки. Всі випивають. Капітан Водяний наливає собі ще.
— Я, — казав він, — за старим звичаєм. — Дві, три, а тоді закуска. Офіцери наші пити вміли, а, зрештою, військове життя без горілки нічого не варте. І взагалі наша батьківщина без цього благодатного трунку була б до певної міри неповним варіантом держави…
Він умілим рухом вкинув в себе чарку.
Настрій швидко підносився. Мова зробилася загальною. Таня згадала минулі, довгі і одноманітні роки і попереднє Різдво…
— Ми були самі, — казала вона. — До нас приїхала Мар’яна… Згадували всіх наших. Навіть Петро не зволив зрушитися зі свого місця…
— О, — казав Петро. — Минулого року в Києві був справжній карнавал. Я ще ніколи не переживав такого буйного Різдва, як минулого року. Блискучі офіцери, повні ресторани, музика. Хто минулого року міг ще цікавитись селом…
— Но, — каже Андрій. — Ми минулого року в цукроварні прекрасно провели час. Була там пані, яку ми звали Кападокія Сисоївна. Це була, я б сказав, блискуча звізда фронту й запілля. Вона осяювала кожне небо, де тільки було весело. Між іншим, вона саме оповідала нам про перший наступ росіян на Галичину. Ах, що там робилося… Вона, щоправда, знає тільки життя штабів. Пам’ятаю, казала, що там було випито стільки горілки, що можна було б зробити з неї ставок.
— І де вони її брали? — спитав Сопрон.
— Штаби? Ті мали все. Власне, з австрійських запасів. Зрештою, і наші були декому доступні…
— Ні, — сказав Іван. — Я був також на фронті, але пам’ятаю — у нас було строго…
— І скажеш — не пили? — зауважив Водяний.
— Пили. Але це було скорше щось випадкове. Повального п’янства не було. Ми мусили інколи вживати одеколон. Зрештою, на фронті горілка заміняє огрівання.
— А я от, — вмішався до мови старий, — життя своє доживаю і не знаю, що то значить бути насправді п’яним.
— Ви ніколи не були п’яним? — спитав Андрій.
— Був. Чому ні… Я молодим також інколи любив… Але я був завжди в межах…
— Зате ваші сини виступили з меж, — сказав Сопрон. — У нас в Сибірі меж дуже мало тримаються. В питанні алкоголю ми, можна сказати, абсолютні анархісти. В Сибірі люди нагадують мотори, що завжди потребують води. Без пари там ніде не повернешся. А взагалі в Сибірі життя — рай. Не розумію, чому Сибіру так бояться..
— Я не сказав би, що Сибіру так бояться, — казав Петро. — Знаю, що з України виїхали до Сибіру цілі села і живуть там дуже добре. Але Сибір страшна земля тим, що там мало цивілізації, і коли взяти під увагу темпи російського цивілізаційного походу, не можна сподіватися, що останнє століття внесе туди суттєві зміни.
— Треба тільки господаря, — каже старий. — Ані пани, ані ваші, як тепер кажуть, пролетарії, цього не подужають. І ті, і ті — голодранці. А земля вимагає таки справжньої праці, і це поки що все… Я ніяк не збагну, — казав старий, — як можна міністрами робити людей з великопанського дому. Тож ті люди звикли дивитись на життя, як на чарівний столик, на якому все з’являється само від себе. Думати про те, що то має бути і як то має бути, вони просто не вміють. Тому саме і є, як є. А, правду сказати, у нас є на чому погосподарити..
— Потрібні глибокі соціальні реформи, — проговорив Сопрон, але старий не зовсім його збагнув.
— Буде Ольга, — шепнула Таня Андрієві.
— Мене це мало хвилює, — відповів Андрій. — Я, зрештою, завтра думаю організувати похід на луг… Там є чудовий лід… Що скажеш ти?
— Що скажуть усі. Я за. У нас, мабуть, буде "так екать" — Афоген Васильович з мадам…
— Будемо тиснути, — відповів Андрій.
Випиті чарки творять своєрідний настрій. Стає легше. Голос звучить бадьоріше. Всі перейняті захопленням. Входять у свідомість небуденні думки і будять гордість. Старий випростався і поважно наливає чарки власною рукою, хоча до цього часу це виконував Андрій, як наймолодший. "Христос рождається — славим тє", — заспівав старий на церковний, звичний для нього лад, і йому підтягнули; це стало початком до колядок.
На столі повільно міняються страви, всі певні своєї сутності і значення… А коли їх шерег вичерпався, всі розходяться по своїх кімнатах. Треба відпочити. Минулу ніч не спали. Святочна втома опановує ціле єство. Це — знана традиційна втома, що передається з покоління в покоління. Першим відходить до своєї комірки старий, що в такий час "дозволяє" собі лягти. "Свято на те Бог дав, щоб людина відпочила". Він тоді не думає ні про що, спокійно лягає і з місця засипає.