Багато років з успіхом повторював цю процедуру. Навіть коли була війна і коли його сини були розкидані по світі. Але цього року щось сталося. Він пішов до своєї комірки, ліг, як звичайно, але не може заснути відразу. Його щось турбує. Може, те, що ось з’їхалися сини, а проте повинні знов роз’їхатись? Ні. Старий уже дещо звик до того, що кожен з синів його має свою, виразно накреслену дорогу. Він їм уже давно не перечить, та й розум його каже, що не може він тут перечити.
Однак щось його турбує. Раптом пригадує слова, кинуті малим Василем; він жене їх від себе, але ті слова все вертаються і вертаються. Старий, не звиклий до всього непевного, на цей раз тримає непевну думку, і вона не кидає його… Однак все-таки він заснув..
Іван пішов до себе і ліг на канапі. Прийшов також Сопрон — в доброму настрої, співаючи "Небо і земля"… Сопрон, наподоблюю чи, мабуть, своє парубоцтво, коли ще був дома, розмашно ліг, кинув кілька дотепів — у свято, мовляв, і кіт спить, не то християнин православний, дмухнув перед собою димом цигарки, струсив на килимок попіл і за хвилину вже спав.
Іван не спав. Він має на це поважну причину. Думає, що йому треба поїхати до Канева. Він мацає біля себе канапу — і взагалі щось не дає йому спокою. Що воно за дивне і незбагненне почуття, що так настирливо чіпляється людини? Він думає за Мар’яну і боїться сам цієї своєї думки.
Чого боїться? Не здає собі справи — чого боїться. Тяжко зробити йому цей якраз крок. Таня так незвично поглядає на нього і, видається, щось хоче йому сказати. Василя так нічого і не запитав, а тут Василь має найбільше слово. Проти волі сина він не зробить нічого. Василь — це щось вище від його особистого… Він щойно тепер, коли побачив сина, зрозумів, що власне тільки для сина варто йому жити. Але цього не повинен бачити Василь. Він мусить рости самостійно. З нього повинен вийти мужчина. Іван цілком свідомо до цього наставлений…
І ось він лежить горілиць, думає, подумки сперечається з собою, міркує. Його уява працює сильніше, ніж звичайно. Не може він прийти до нормального стану. Це вже є, і немає виходу.
Андрій зайнявся гостем. Водяний мав добрий настрій і не виявив бажання іти спати. Вони залишилися в їдальні і відразу перейшли на завзяту суперечку.
— Всі ці справи не такі звичайні, як ви собі уявляєте, — казав Водяний… Він усе уважав Андрія за юнака, що не має ніякого поняття про речі, що відбуваються навкруги.
Андрій надто чемний, щоб забрати Водяному його думку про себе. Він гаразд його розумів. Військові люди не терплять заперечень, і взагалі Андрій помітив, що наші люди не люблять, коли з ними не погоджуються. Вони переносять це в площину особистої образи і починають бути нетерпеливими.
Приходить Таня, підсідає до них і мовчки слухає. Врешті каже: — Перестаньте ви зі своїми вічними суперечками. Чи ж немає нічого цікавішого, ніж та революція?
— Танюсю! Впевняю тебе, що немає, — каже півжартом Андрій.
— Ні, є. Перш за все — свято. Друге — ми самі. Трете — наші близькі. На дідька нам здалась та революція?..
— Ти маєш, Таню, рацію… Маєш повну рацію… Нам революція непотрібна… Але ми потрібні для революції… Ну, але ми поки що будемо жити по-своєму… Самостійно… Пропоную сьогодні на лід… Ввечері будуть колядники, завтра гості, а сьогодні ми самі з собою…
Але згодом як Водяний, так і Андрій змушені віддати данину святові. Водяний лягає на канапі, курить, дивиться догори, пускає дим і, мабуть, міркує над тим, що чув. Андрій залишає його самого і втискає себе до Таниної кімнати, хоча там і так уже порядне ущільнення. Василь уже спить. Михайло також. Обидва на одній канапі лежать до себе спинами. Таня запропонувала Андрієві свою постіль, але він не скористався з цього. Він змайстрував собі лігво зі стільців, приніс дергу, кожух і вже по хвилині хропів також. Цілий будинок запав у сон.
А морозне сонце підносилося над Дніпровим лугом і обливало білим, кришталево-блискучим сяйвом далекі осокори, горб з обвіяними і почорнілими полями, обнизаний інеєм сад. Стояла велична тиша…
II
Першим, хто її порушив, був Іван. Він встав найскорше. Властиво, він майже не спав. Коло дванадцятої він уже був на ногах. Пішов надвір, витяг легкі залубні на одного коня, запряг сірого і коло першої виїхав.
За цей час у Івана постало цілком виразне рішення. Не має тратити часу. Конечним є діяти. Треба оформити себе, треба скріпити стан господарства, треба ще раз продумати, що робити в зв’язку з розвитком революції. Він мусить дивитись у вічі дійсності і не може на все махнути рукою.
Він їхав швидким чвалом. По дорозі зустрічав мало людей. З огляду на морози, їхав навпрост через луги. Річки і болота замерзли, і ледве помітна колія від саней вела його просто до переїзду напроти Канева.