Копита Сірого м’яко торкаються в’їждженої дороги. Твердий, холодний місяць розлився по зарвах і деревах. Гора Московка закриває обрій справа. Сади вириваються несподівано, здається, дряпають галузками небо і тікають назад. Зліва дніпровий берег, а там, далі — ледве помітна, замерзла пристань.
Яке напруження! Мають вирватись слова. Думка горить і бушує. Іван міцно тримає віжки коня, уста його затиснені. Мар’яна чує ту беззвучну мову, вітер ріже їй обличчя, і вона нахиляється вперед.
— Вам холодно? — питає Іван.
Він вдоволений, що вирвались якісь слова.
— Ні, — чує її голос.
Він дивиться гостро вперед і кидає перед собою слова: — Мар’яно! Мусимо рішитись! — каже він і цвьогає коня. Кінь прискорює біг.
— Я рішена! — каже в муфту Мар’яна.
— Дякую. Я тепер вільний! — і він знов цвьогає коня, кінь біжить навзаводи, іскристо мигає перед очима сніг. Здається, він хоче щось дігнати, що від нього тікає і що ось-ось буде йому належати.
І щойно коли доїхали до лісу і повернули вправо і під гору, Іван стримав коня.
— Я сьогодні щасливий, — кострубато, захлинаючись, казав Іван. — Я чую себе. Довго на це чекав…
Мар’яна бере його під руку і мовчки до нього горнеться. Дорога врізається в провалля, кінь робить зусилля, сани нахиляються. Іван вичуває в собі страшну, неземну силу. Його правиця, довга і міцна, простягається і підтримує Мар’яну. Мар’яна виразно вичуває його силу, і їй стає затишно і безпечно.
І коли виїхали на гору, коли замигали десь там огники, коли залишили ліс і в’їхали знов між сади, вони вже чулись зовсім своїми, вічно близькими, неповторно рідними.
Сірий біжить рівно, санки сховзько і легко за ним пливуть, мигають по боках предмети, і виблискує сніг. Потім повернули назад.
У місті видається шумніше. Появляються люди, юрби колядників. На все падає місячне сяйво, і по яскравому снігу кладуться виразні тіні. Заїхали до Левицьких. Там були гості, переважно вчителі.
— А, моє найсердечніше поважання! З Різдвом, з Різдвом вас, Іване Григоровичу, — викрикував розвеселілий Афоген Васильович.
Цілувались, обнімалися, йшли до тісної, завішаної картинами їдальні, Наталя Петрівна радісно подавала свою білу пухку ручку… Присутні гості вже підпилі, вставали, сідали, віталися, виходили і входили. Мар’яна відразу попала в товариство розчервонілих дам…
— Ну, мусимо випити, так екать, з такого важливого приводу, — казав Афоген Васильович і вже наливав гранчасті кришталеві чарки білою рідиною. — Це, Іване Григоровичу, не царська, але все-таки наш чесний і порядний самогон… За ваше здоров’я!
— Дай, Боже! — казав Іван, і обидва випивали, закушуючи сухою українською ковбасою з пекучою гірчицею.
— Ех, — казав Афоген Васильович. — Ніяк не можна мені погодитись на цю прокляту революцію. Забрала вона нам справжнє свято, але поки ми є живі, здорові, так довго п’ємо. Ні? Іване Григоровичу! Ви ж, очевидно, людина нашого складу…
Іван тільки посміхався. Дами накрутили грамофон, учитель літератури пішов з Мар’яною в танець. Було тісно, але на це не зважалось. За ними пішло ще кілька пар, і все закрутилось. Афоген Васильович шумів. Він дуже охоче бачив Івана і охоче з ним випивав. — Чую у вас, Іване Григоровичу, свою людину, — казав він захоплено. — Знаєте, що це значить? Це таке відчуття. Я признаюсь… Я знаю добре людей. Я ціле своє життя на людях і з людьми. Від мого ока нічого не тікає. І от я вам кажу одверто: ви людина повна. Так, Іване Григоровичу… Вас революція ніколи не прийме. Революція — це окрема, зовсім окрема річ. її люди — також окремі люди. Це плебс… Це ті, що їх не можна вложити в форму… І я вам сьогодні цілком признаюсь: я революції не терплю. Вже французька революція робила на мене брудне вражіння. Ну, що там гарного? Ну, скажіть самі? Що ті прокляті повії, не варті доброго слова, тягнули на Версаль гармати і плювали на свого короля?.. Я вам скажу просто: може, той король нічого не був вартий, але люди цілими тисячоліттями творили свої суспільні форми, і не повіям їх руйнувати… Чи ж не так я кажу, Іване Григоровичу? Те саме і в нас. Матроси, якісь нікчемні, придуркуваті головорізи... Ви ж їх бачили… Вони, каналії, підіймають руку на священну особу нашого монарха, який майже триста років репрезентував нас перед історією. Розуміється, вони кричать про соціальну справедливість. Дурні! Справедливість завжди стирчить в розумі, а не в законах. Розуму треба. Праці. От що! А хіба ті мавпи можуть це збагнути?.. Ніколи. Це ж первобутність. Горилі… У нас тут якийсь дурень оповідав недавно, що, мовляв, треба забрати всі землі від багачів і роздати їх біднякам… Ви собі це уявляєте? Отже, забери у того, хто здобув, і дай тому, що нічого не мав… І не має… І не буде мати… Не дурно Христос у притчах про таланти рішає цю проблему в тім сенсі, що тільки багатий має, а не бідний…