— Само собою. І жони, і дщері[22].. Танюсь! Ти завтра мусиш на струнко. Це суд.
— Витримаємо, — коротко каже Таня, обіймає свого брата, цілує його, гладить долонею по голові, зазирає йому до очей. Іван відчуває, що Таня все знає, що діється в його душі, інакше не була б вона такою тонконіжною і жіночою.
— Василько спить?
— Спить.
— А Михайло?
— Також.
— Можна до тебе зайти?
— Хочеш бачити Василька? Іван відповів поглядом.
— Ходімо!
Вони залишили всіх і пішли до кімнати Тані. По дорозі Іван звільняється від піджака, бо у Тані завжди тепло. Хлопці сплять міцним, добрим сном. Василько, як і звичайно, розкритий, лежить півповоротом на лівий бік.
— Він спить завжди на серце? — питає Іван.
— У нього така звичка.
— Ти з ним розмовляла? Я хотів сказати…
— Розумію, Іване… В справі твоїй?
— Так.
— Я не могла. Не було нагоди. Знаєш, Івасю, ти сам якось зроби. Ну, а як з тобою?
— Я рішився. Не можна інакше. Ти сама знаєш.
— Говорив з нею… Маю на увазі… остаточно?
— Ні. Але вичуваю, що все буде (він зітхнув) гаразд…
Вони говорили тихо. Іван присів біля Таниного столика, на якому навіть тепер, крім кількох книг, лежало якесь шиття і пуделко[23] з приладдям до шиття.
— Ти вибач, Танюсь, що турбую тебе цим.
— А! Це цілком зрозуміло. Зрештою, нема двох слів. Ти мусиш одружитись — це ясно. Що інакше робити? Хто знає, чи я довго тут ще затримаюсь.
— Я маю ідею, Тань.
— Яку ідею?
— Хочу, як тільки скінчиться революція, щоб ти продовжувала свої студії. Найкраще — в Петрограді… Або Москві.
— Це було б не зле, — каже Таня і дивиться на свої нігті. — Але чи це вдасться?
— Що маєш на увазі? — гостріше глянув Іван на сестру.
— Можливо, одруження, можливо… Я знаю. Я думаю, Івасю, що наш світ все-таки починає порядно мінятися. Хто зна, що і як… І взагалі…
— Ну, будемо бачити. Це все ще тільки питання. Я дякую тобі, Тань! Будемо спати. Завтра у нас повний день. А чи з Ліпляви приїдуть?
— Нас просили до Ліпляви, але я пояснила і сказала, що ми поїдемо аж на третій день.
— Не знаю… Не знаю… Я мав інші плани.
— Ти можеш бути нами не в’язаний.
— Але ліплявці. Ти ж їх знаєш.
— Якось зробимо. Іди, лягай. Ти вже досить утомлений, — і вона глянула на свій маленький ручний годинничок, що лежав на столі. Іван ще раз глянув на сина і вийшов.
У себе застав Сопрона, вже в ліжку. — Лягай, Іване, — кинув той. — Що нового? Кажуть, у Ліпляві був мітинг.
Іван не відповідає, а мовчки роззувається. Сопрон продовжує: — Кажуть, були большевики. Домагаються розбору маєтків…
Іван швидко роздягається і лягає. — Це все нецікаво, — каже він між іншим, бо думка його зовсім не там. Він ліг, але спати не може. Навіть закурив, стрясає попіл на підлогу і думає.
— Но, нецікаво. Тебе це повинно якраз цікавити, — каже Сопрон. — Це не жарти.
Іван і на це нічого не відповів. Він докурює цигарку і робить вигляд, що засипає. Сопрон міг би хоч тепер не мішати сюди тих своїх справ. Іван швидко відривається від цієї думки і вертається знов до свого.
III
Різдво тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року було веселим, повним, щасливим. Погода була лагідна. Небо затягнуте слабою поволокою білих хмарин. Мороз, що був на Свят-вечір, злагіднів. Другий день Різдва, середа. Ранок випав чистий, майже сонячний. Вітру не було, і білий, яскравий простір стелився довкруги, овіяний маєстатом свята.
Морозівський хутір прокинувся рано. Не тільки старий Григор, не тільки Кандор та Татяна. Решту родини та наймиття не треба було будити. В інтересі кожного встати по можливості скорше. Це день, що вимагає більшого, але і він не лишає себе в боргу. Даремно думала Катерина Львівна, що вона може скористати правом гості і повалятися довше в постелі. Ні. Настав ранок, почався в кухні шум, заходили в їдальні, зірвались обидва хлопці, чогось вийшов Петро і довго не вертався, завештався по кімнатах Сопрон з великою пляшкою в руках, загомоніла бистро і дзвінко Таня. Все це вказує, що треба зводитись і собі вливатись до загального руху.
Катерина Львівна накинула вишневої барви кімоно, наділа червоні, м’які, з пухнастою китичкою назувці і заходила по кімнаті. Перш за все треба пропалити. При тому провітрити. при тому привести все в порядок, при тому поснідати. І все разом. Петро нарешті прийшов.
Катерину Львівну, опинились у вирі найзавзятіших приготувань. Омелянчиха набрала виразу командуючого генерала. Притягнули до співпраці Кандорову Домаху. Кухня обернулась у палаючу і киплячу, цілком самостійну планету, що видавала і світло, і тепло, а з тим стільки різноякісних запахів, що ніяка інша планета всесвіту не могла б з нею зрівнятися.