— Ану, ану! Хто кого! — чують зненацька розвойовані завзятці голос старого Григора. Всі оглянулись. Григор сидить у залубнях і з усмішкою дивиться на своїх синів та внуків. Він тільки що в’їхав на подвір’я, повертаючися з церкви. Спокійний. мішкуватий кінь повільною ходою, як це любить Григор (без спіху і без вибриків), дійшов до свого знаного місця перед конюшнею і став. Василько і Михайло відразу залишають гру і кидаються до діда. — А-а-а! О-о-о! — дзвенять їх яскраві голоси. Вони вже в залубнях, вони вже готові їхати далі. — Ні, хлопці! Ми тепер випряжемо гнідого. Поїдемо другим разом, — каже старий і повільно вилазить із саней. — А ти, Іване, післав уже за канівцями? — питає він в Івана, що підійшов і розпрягає коня.
— Ще ні.
— Вже час. На першу мають бути тут. Андрію! Поможи там Дмитрові…
Старий повільно пішов до хати. Іван випряг коня, Андрій почав лаштувати дві нові запряжки. Появився Дмитро і Корній. По короткому часі двоє саней виїхало з двору напрямком на Канів. Коні оздоблені балабонами. Це вже подбав Андрій, що не поділяє дідової скромності і не відмовляється від деякої виставності.
Іван і Андрій вештаються по подвір’ю.
— Ти, певно, говорив з Васильком? — між іншим питає Іван.
— Спитай краще Таню, — каже Андрій.
Іван вдоволений. Йому хочеться чимсь висловити це своє відмолоджуюче почуття. Він стає помітно рухливішим, кидає жарти.
— А ти знаєш… — каже він до Андрія. — Оля все-таки дуже ефектна.
— Без сумніву. Це малий чорт у спідниці, — відповідає Андрій. — Вона за всяку ціну хоче бути оригінальною.
— До певної міри вона такою є.
— Так. Вона цікава. Одна з тих панн, що появляються в нашій країні, щоб давати їй вислів. Подумаєш, іноді в глухій провінції, в родині якого-небудь лікаря-провінціала росте щось виразно свіже, бистре, соковите. Такий прекрасний шматок людини жіночої статі. Я не дивуюся, що Микола Степанович трохи гордий цією расовою жіночкою. М’якість Марії Олександрівни і темперамент Миколи Степановича, плюс клімат нашого життя — це рівняється: Оля. Оля! Оля! Ля! Ля!.. Ля!.. Але, Іване! — продовжує Андрій, бо вичуває, що це — не та основна тема, якою хоче зайнятись Іван. — Мар’яна перевищує Ольгу під кожним оглядом. — Андрій поглянув на Івана. — Ми вже вчора говорили. Барва її волосся, очей… Мідь чи бронза? Романтика. Це прекрасно. Ти мусиш, Іване, обов’язково ввести цю жінку в нашу родину. Наша мама, наскільки нам дано про неї судити, була винятково такою людиною. Маруся натомість дещо зменшувала ці якості, але Мар’яна повинна дати нам новий заряд. Я не беру це тільки як біологію. Прошу мене так розуміти. Я думаю передовсім про духовність, про естетику. Маю на увазі наші ідеальні вартості. Ми — родина мистецтва у всьому. Навіть у твоєму господарстві спостережливе око помітить мистецтво. А Сопрон? Чи ж це не аристократ у ролі машиніста?
— Не знаю, Андрію… Він все-таки тратить інстинкт нашого роду.
— А… Це зумовлене модою. Машиніст… Це смішно, але у нас чомусь витворилось поняття, що машиністи, люди техніки, мусять обов’язково бути початком деградації в бік пролетарства. Чому це — не розберу. Така чудова роля — механіка, мудрість, ціла філософія матерії і одночасно — злиденне пролетарство. Я маю на увазі пролетарство духове. Мені просто, Іване, видається, що пролетар — це передовсім дегенерація. Дегенерація низів і так само дегенерація аристократії — інтелігентщина. Треба направду дивуватися, що як тільки здоровий, розумний, повнокровний мужик сяде на машину, він одразу починає дуріти, ніби замотиличина вівця. А все тому, що ті ідіоти нагорі (ти вибач мені за вислів), ті огидні відпадки інтелігентщини, що звуть себе Кропоткіними, витворюють той мерзенний клімат. Дурні! Екстракт дурнів! Вони не знають сенсу життя, їм перевернулись догори ногами мозки. Я бачив таких інтелігентів, тих так званих соціалістів… Маєш — маленька копія — Микола Степанович. Це… це… це, скажу тобі, люди просто струхлявілі. Розбиті своєрідним паралічем. У них заражена кров. Вони втратили ясність погляду на речі… На намацальні речі… На безперечну очевидність.
— Я взагалі не збагну, на який чорт потрібний той цілий соціалізм. І що це таке? — каже Іван.
— Це ніби має бути теорія такого соціального ладу, що потрапив би узгіднити соціальні нерівності між людьми.
— В засаді це правильно.
— Так. В засаді. Про засаду не говоримо. Говоримо лише про неприродність речі. Чому не взятись до організації насамперед людського мозку? Тож не від теорії, а від практики буде залежати, чи буде лад, чи його не буде. Я не вірю, що наші люди, позбавлені здібності логічно міркувати про найпримітивніші речі, зможуть організувати чисто зовнішніми, механічними засобами неймовірно складні і замотані психобіологічні явища, якими є соціальне співжиття людей. Виключена річ. Неможливо! Ти в це віриш?