— Спільними зусиллями. Я і цей ось братик, — вказав Петро на Андрія.
— Я дозволю собі бути диригентом! — сказав Андрій. — Маріє Олександрівно! Прошу! Наталіє Петрівно! Афогене Васильовичу! Миколо Степановичу, Миколо Івановичу! Мар’яно Миколаївно, Ольго Миколаївно! Тато на своєму місці! А решта Морозів — прошу, прошу, прошу! — і після цього сів сам край столу, як було умовлено, в товаристві Татяни.
— Це не зовсім правильно, Андрію, — зауважила Наталя Петрівна. — Таня і ви повинні бути ближче до нас.
— Ми — як діти, — сказала Таня.
— Це все вина Миколи Івановича! — зауважив Микола Степанович.
— В чому? — поставив запит капітан.
— Що Татяна Григорівна сидить з братом.
— Ми з Андрієм нерозлучні.
— Так. І я так само думаю, — сказав Андрій.
— Так, дорогі гості! — проговорив старий Григор і встав. Всі замовкли і встали також. — Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мирові світ разума! — заспівав старий своїм тенором. За ним пішли інші тенори, баси, сопрани і альти. Вийшов прекрасний спів. Після співу старий сказав: — Вітаю всіх з великим християнським святом. Не всі ми думали, що будемо ще святкувати його разом. Дякуємо Богові, що так сталося. Прошу чемно призволятися.
Ковбаси, шинки, прикуски розложені на своїх місцях. Чарки наливаються чистою горілкою. Встає Іван і підносить чарку. — Пані і панове! — сказав він. — Я далеко не промовець. Виконую тільки милий обв’язок. Бачу дорогі, рідні обличчя, чую звичну атмосферу… Багато років, проведених мною поза звичним середовищем, повинні були привчити мене бачити і вичувати ці речі по-іншому. Однак це не сталося і, наскільки можу про інтимні справи нашої душі судити, мені здається, що таке і не може статися. Десять століть наші предки повторювали і поновляли вияв такого якраз настрою, і було б даремно думати, що його можна позбутися протягом кількох ненормальних років. До всього мені здається, що нема найменшої потреби робити будь-які спроби позбавляти себе виняткової, дуже глибокої і, беручи реально, дуже потрібної поезії, яку дає нам це чудове свято зими. Не поділяю і не можу поділяти поглядів, що намагаються штучно заперечити ці поняття. По-моєму, Христос таки народився, бо інакше не жив би він тисячу дев’ятсот вісімнадцять років у душах незліченних мільйонів людей. Відновляю ще раз настрій своєї душі. Підношу цю чарку, звертаюся до Вас, мій батьку, думкою відношусь до пам’яті матері, вітаю вас радістю, всі мої друзі, і п’ю за здоров’я та щастя дорогих присутніх і неприсутніх людей!
Всі випили. Мар’яна почала плескати, а за нею заплескала решта гостей. — Браво! Браво! — заговорив Афоген Васильович. — Прекрасно!
— Ви сказали чудово! — повторила Мар’яна і потиснула під столом руку Івана. Ольга випросталась і, похилившись злегка до Водяного, прошептала: — Іван Григорович чудовий!
— Він вам подобається? — запитав Водяний.
— Дуже!
— Івасю! — заговорила через стіл Катерина Львівна! — Цілую вас!
— Прекрасно, прекрасно! — висловилась Наталя Петрівна.
— А яка скромність, — пошепки додала Марія Олександрівна. Іван своїм словом купив повністю і беззастережно серця всіх присутніх. Мовчали тільки Микола Степанович і Сопрон. Ніхто не питав їх про причину мовчанки, ніхто навіть не задумувався над тим. Але Сопрон у цей час був своєю думкою далеко від цього місця. Тисячі верст пролітала його думка, понад знаними просторами, горами, рівнинами… Тільки старий Григор, заховуючи повагу настрою, поглядав на свого старшого сина. І коли всі вже випили і закусили, старий встав, підняв свою чарку і проговорив:
— Доповняю слова Івана згадкою про решту нашої родини. В Сибірі в цей самий час без батька святкує свято наша дорогенька Настуся з її дітками Володею, Олександрою, Федором, Григором і Марусею. Вірю, що всі вони здорові, що всі знають, чому вони в такий час не з нами. П’ю за їх здоров’я!
— Браво, тату! — майже разом викрикнули Андрій і Татяна.
Сопрон зніяковів, схвилювався, засовгався на своєму стільці. Всі пили за здоров’я його родини.
— Так! — заговорив Афоген Васильович. — Ми звикли не рахуватися з простором. Ми всі тут разом — Сибір, не — Сибір! На другий рік зберемося і пустимось до найстаршого брата Мороза на Різдво! Що?
— І впевняю вас, Афогене Васильовичу, — не каялися б. У нас така осетрина, така ікра, що ніде подібної не знайдеш! А чарка сибірської горілки! Чи з вас, панове, хто-небудь її пробував?
Виявилось, що ніхто не пробував.
— В Сибірі, скажу вам, — продовжував Сопрон, — зовсім інакше все смакує. Особливо зимою. Коли прийдеш з морозу до теплої хати — їсти — розірвись! Тому там здорові люди. Але їсти треба багато. Багато! Мої лошаки загризають Настасію!