— Маєте п’ять нащадків, — між іншим проговорив Микола Степанович.
— Хіба це як на Сибір багато? — здивувався жартівливо Сопрон.
— Сибірська норма — принаймні тузінь, — сказав Микола Іванович.
— Я б дуже хотіла побувати в Сибірі, — проговорила Ольга.
— Виростеш — побуваєш, — відповів батько.
— Тайга! Чи гарна, Софроне Григоровичу, тайга? — знов заговорила Ольга.
— Прекрасна! Особливо зимою.
— А тундра?
— Я, признатися, тундри не бачив. Це трошки далі на північ, — так приблизно, як від нас до Петрограда.
— Дядю Сопроне! — заговорив Михайло. — А самоїдів ти бачив?
— Так і видно, що не в мене вчиться, — швидко заговорив Афоген Васильович. — Міша? Де живуть самоїди? — строго запитав він Михайла.
— В Сибірі!
— Нуль! Одиниця! Не знаєш. Напишу твоєму учителеві. Напишу, напишу. Географію рідного краю треба знати, — вичитував Афоген Васильович.
— По лінії, де я їжджу, попадаються більше люди південно-сибірських племен, Михайле, — спокійно заговорив Сопрон. — Це казахи, тюрки, далі Чіти — маньчжури. Досить часто подибуються татари, киргизи.
— І ти їх розумієш? — запитав Василь.
— Розуміється. Вони всі дещо говорять по-нашому.
— Я бачив татарів! У Криму! Ні, тату? — вихватився Михайло. — Вони такі, як і ми.
— Кримські татари дуже різняться від сибірських, — сказав Сопрон.
— Це ті самі, що йшли на Київ з Батиєм? — спитав знову Василь.
— Ті самі! Ті самі, — сказав Афоген Васильович. — Тільки вони вже давно змінились. Це вже руські люди.
— А ми колись були татарські люди, — казав далі Василь.
— Цікаво, — проговорила Татяна, щоб змінити розмову, — чому Олечка не їсть?
Ольга зненацька почервоніла. — Я їм, Таню! Я їм! — швидко заговорила вона.
— Пропоную ще по чарці, — сказав Іван.
— Я вже й так п’яна, — сказала Мар’яна. — Світ починає бути теплим.
— І чудовим?.. Ви не знаходите? — каже Наталя Петрівна.
— Для щастя людини так мало треба, — підтримала її Марія Олександрівна. — Спокій, мир і добро!
— Спокій, мир і добро? Маріє Олександрівно! — викрикнув Петро.
— Так за спокій, мир і добро! — заговорив Водяний і підняв свою чарку.
— Ви вірите в ці речі? — запитав його Сопрон, коли всі випили.
— Взагалі так, зокрема — ні, — проговорив Водяний помітно піднесеним голосом.
— Нема й мови про спокій, мир і добро, поки існують такі розбіжності, — докинув своє Микола Степанович.
— Які розбіжності? А! Ви маєте на увазі взагалі, — заговорив Афоген Васильович. — Між нами тут нема розбіжностей.
— Бо це тільки один хутір.
— Треба сказати — який хутір. Хутір хуторові не рівня. У нас тут хуторів незліченно.
— Я маю на увазі хутір Морозів. Григора Івановича — хай живе! — викрикнув Афоген Васильович.
— Афоген Васильович уже готовий, — заявила Наталя Петрівна.
— Як готовий? Що готовий? Я? Панове! Наталіє Петрівно? Ви з нею погоджуєтесь?
— Не цілком, прошу мені вибачити, — буркнув Сопрон і підлив Афогенові Васильовичу ще до чарки.
— Но, но, но! Досить! Ви тільки гляньте на Наталю! Ви тільки на неї гляньте!
— Афогене Васильовичу! Ви мене ще отаким крутили за вухо, що я не вивчив "центральної полоси". Пам’ятаю і буду пам’ятати. Всі ми тут школені вами. Тому дозвольте… Но! Прошу! Ні, Афогене Васильовичу. Андрію! Пропоную всім нам — Іване, Петре, Таню, Андрію — підняти цю чарку за єдиного, майже вічного, незрівнянного… А ти, Василю, чого сидиш! Встать!.. Афогена Васильовича! Наш древній історик хай живе!
— Хай живе! — викрикнуло двоє поколінь Морозів. Всі випили за свого учителя, що випив при тому також і горів від напливу різноманітних почувань, а передовсім — алкогольного одушевлення.
Борщ, голубці, варене, печене, смажене — каші такі, каші сякі. Все те по черзі і по порядку, без перебоїв і без зупинки мандрує і проходить перед очима гостей. Дуже швидко зникла наструнчена офіційність. Інтимна, своя, цілком святочна і цілком різдвяна атмосфера глибоко вникнула в душі, серця і кожний порух усіх присутніх. Якою меткою стала Мар’яна! Іван не встигає їй відповідати. Вона засипає питаннями всіх, а передовсім Андрія, що сидить аж на кінці довгого столу. Андрію те, Андрію се! Вже забула і за "ви" і часто звертається просто "на ти".
— Іване! Голубчику! Їдемо! — каже вона Іванові.
— Ідемо, Мар’яно Миколаївно!
— Я не можу сидіти. Хочеться летіти! Ви ж тільки подумайте! Яке чудове надворі сонце, а скільки тепла! Прихиліть ваше вухо! (Іван нахиляє). Люблю тебе! Милий!