— В філософії.
— Ви — чудовий об’єкт. Ви модель. Ви душа! І цим саме ви для… вартісні для філософських, дозвольте сказати, виявів. А філософія дає загальне тло. Ви не думаєте? В філософії можна знайти все, і почуття, коли ми його маємо, без філософського німбу тратить половину на вартості. Вас дивує, що я це кажу?
— Дивує, Олю. Я не сподівався.
— А прочитайте ви Башкірцеву. Вона у дванадцять років краще ці справи знала. Я повторюю чуже, вичитане.
— Про це можете говорити з Андрієм. Він..
— Філософія, — поспіхом говорила далі Оля, — дає мені силу, і тому я нею цікавлюся.
— Правильно, — каже Іван, але його перестає цікавити ця тема. Він дивиться понад голови — де інші, де Мар’яна, де Андрій. Цей час запланований для відпочинку, але чи запряжені коні, чи все готове…
— Ми їдемо зараз до Гісина, — каже Іван підкреслено.
— Що це таке?
— Це наш ліс.
— Ліс?
— Так. Там будемо спускатись. Ви вмієте на лижвах?
— Ні.
— На санчатах?
— Так. І на ковзанах.
— Там є все. Ліс, луг, гора, лід. Накладемо багаття.
— Прекрасно! Чудово! Укладаймо план.
— План має Андрій!
— Я з вами!
— Я якраз на лижвах. Це мій улюблений спорт.
— А на ковзанах?
— Я затяжкий на ковзани.
Іван шукає поглядом Андрія. Даремно. Він у себе, власне у кімнаті Петра. Він і Мар’яна. Між ними жива, затята суперечка. Андрій говорить, як коса.
— Так, так… Власне так, Мар’яно Миколаївно. Ви знаєте ці речі, не перечу, але в одному ви не добачаєте. Саме в цьому найтоншому. Ви кажете — тон. Так, тон. Наше ухо це вичуває. Ми настроюємось. Але любов мусить бути трагічною. Вона цього вимагає. Любов саме тому любов, що вона вимагає жертви, інтриґи, живого м’яса. Вона драпіжна, і я знаю з тисячі романів, що її драпіжність і є тією ціллю, до якої вона стремить. Я спостерігав інколи, Мар’яно Миколаївно, що люди, які не мали ніяких злих намірів, що є добрі, м’які, зненацька стають деспотами. Придивишся: що сталося? Виявляється — вони закохались, і така вам чудова маленька жіночка, таке ніжне єство стає деспотом, тигром. Ні?
— Є різні вияви, — каже Мар’яна.
— Без сумніву. Я говорю про породу, близьку нам.
— А взагалі?
— Взагалі? Любов? Ну, певно. Для мене це майже все. Вибачте. Після цього ви будете мене зневажати.
— Чому? Андрію? Чому?
— Мені так здається.
— Це помилка. Власне ви маєте відвагу так казати.
— Маю небагато відваги, але люблю правду. Так думаю і так кажу, Наш Іван — людина мужня. Я, дозвольте, більше правдива.
Іван — міцна людина. Він має залізну душу. Не хочу сказати, що вона не вражлива. Навпаки. Міцна душа — міцно вражлива, але він до всього чудово узгіднений в собі. Всі його почуття на місці, і ні одне не переважає. Це повна гармонія. І я переконаний, що він витримає. Все, що б не прийшло. Він був незамінний артилерист. І коли б він не попав у полон, він уже, напевно, був би генералом.
— Думаєте?
— Безперечно. Тільки він не для військової кар’єри. Він — господар. Але скажу вам — Іван буде скрізь на місці, і без нього ніде не можна буде обійтися. Ті, що мають розум і хочуть щось робити, мусять спілкувати саме з Іваном. Я… Хм… Ані я, ані Петро, незважаючи на всі наші таланти, не можемо зрівнятися з характером Івана. Він викапаний батько, плюс освіта і досвід. А я — мама. Наша мама була поетом.
— Маєте її портрет?
— Розуміється.
— Покажіть.
Андрій відчинив шухляду свого столу. В прекрасному бронзовому альбомі хоронилось кілька родинних фот. Одно з них Андрій вийняв. З нього дивилась висока, міцно збудована, струнка жінка, в селянськім убранні з дуже гарним обличчям.
— Ось! — каже Андрій, і вперше на його обличчі появився вираз гордості.
— Чудооова! — проговорила Мар’яна. — Чудооова! Які в неї прекрасні очі!
Вона підняла свій зір і глянула в очі Андрія. Андрій спустив повіки.
— Мала карі очі?
— Так.
— Вони дуже любились?
— Так. Ви знаєте їх романтичне одруження?
— Розкажіть! Розкажіть, Андрію!
— То довга історія. Іншим разом. Але прекрасна… Просто казка.
— Як це сталося?
— Мама! — раптом вирвалось в Андрія, і він підніс фото до своїх уст.
— Дайте також мені, — сказала Мар’яна і також поцілувала портрет. Хвилинка зворушливої мовчанки. І саме в цей час до кімнати ввійшов Іван. Він побачив зворушених і схвильованих Мар’яну та Андрія і зупинився.
— О! Я вас обох шукаю, — виговорив він.
— Зайди, — сказав Андрій.
— А! Мама! — вирвалось у Івана. Він взяв до рук портрет і подивився зором теплим і мужнім. — Прекрасна була господиня, — сказав Іван. — Прекрасна! Але час їхати, Андрію!