В цей час у їдальні залунав голос Петра:
— А, хто з нас, браатця, буде сміяааться — Того будем бить!
— Хто там бушує? — гукає Іван.
— Бо він каже, що я… що я… п’яний, — лепече, перехиляючись з боку на бік, Петро з пляшкою в правиці.
— І де це ти встиг напитись. — питає його Андрій, що вийшов до їдальні.
— Як то напитись. Де напитись. Що це значить. Афогене Васильовичу! Виручайте. Оці, пробачте, п’яниці, ображають чесну, порядну людину, громадянина Української Народної Республіки!
— Петя! — викрикнув з другого кінця столу Афоген Васильович. — Что я слишу!. Петя!
— Бо він каже… Він… Власне він, Сопрон… Що я п’яний.
— Так! Ти п’яний! І не маєш потреби перечити.
— Хто п’яний.
— Ти п’яний!
— Я. — Петро розгублено, дуже поважно і дуже комічно дивиться на всіх. Перед ним зібралися всі — за винятком старого.
— Неправда! — викрикнув Петро. — Я, панове, коли хочете знати, художник! Я переповнений барвами! Я хочу малювати вас усіх барвами! Я! Ви знаєте, який сьогодні день. Різдво! Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Затямте, панове, цей день. Він вам ще не раз… О, не раз пригадається. Я вам кажу! А ви, Афогене Васильовичу, ходіть зо мною. Поїдемо! Я вас люблю!
— Ти самостійник! — викрутнувся Афоген Васильович з обіймів Петра.
— Самостійник? Що це, панове, за таке ідіо… О! Вибачте! Я не хотів… Я не хотів! Я… Вип’ємо ще одну і їдемо, панове. Олю! Ви! Дівчино чудова! Ходіть зо мною… Шубу мені! — крикнув Петро до сіней, але ніхто не вийшов йому зі шубою, він сам поплівся до сіней і сам натягнув свою шубу.
А весь цей час, майже без перерви, Микола Степанович і Сопрон пристрасно і соковито дискутували на тему великої російської революції. Хто переможе? — ось питання, що їх цікавить, і Сопрон дає на нього ясну, недвозначну відповідь: — Переможемо ми! Большевики!
Ніхто їх не слухав. Микола Іванович — з Танею; дами держалися своїм гуртом, і їх темою були торти, звичайні торти.
Всі вивалюють надвір, на сніг, на легкий приморозок. Всім дуже тепло, і дехто навіть збирається їхати, як є. Андрій виловлює таких відважних і напинає на них кожухи. Троє розвальних гринджолів[27] стоять запряжені, а на них кожухи, шуби, шкіри, кошики, в’язки сухих дров. Дмитро, Корній і старий Кандор стоять, ошубкані, перед кіньми. Ольга все хоче їхати з Іваном.
— Отут, отут! — гукає вона. — Ні! Це місце Івана Григоровича! — свариться вона з Петром, що звалюється на ґринджоли.
— Попереду, панове, дами! — кричить Андрій! — А де Микола Степанович?
Микола Степанович викочується із сіней разом з Сопроном, по дорозі одягає кожух і на ціле горло басить: — Я вважаю, що установчі збори — це єдина правильна форма рішення проблеми.
— Це так ви вважаєте, — каже червоний Сопрон. — Інакше вважає народ!
— Що значить народ? Ми і є народ!
— Браво! Браво! Хай живе народ! — кричить Петро. — Хай живе! Ура! Андрію! Викинь ті два півні на сідло!
— Миколо Степановичу! Прошу! Тут для вас місце. Сопрон сяде там, — вказує Андрій на задні, дуже переповнені ґринджоли.
— Сопроне Григоровичу! Ви там? — протестує Микола Степанович.
— Мені все одно!
— Ну, як же можна! Я сам!.. Сідайте тут… Тут!
— Ні. Тут Наталя Петрівна, — каже Андрій.
— Ах, пардон. Прошу, прошу, Наталіє Петрівно. А де мої? — дивиться понад голови Микола Степанович. — Олю! Олю! Де ти весь час була? — гукає Микола Степанович.
— Де ти весь час був? — відгукується Ольга.
— Я тут. Мені добре! Іване Григоровичу. Тут! Тут!
— Тільки, панове, обережно! — гукає Наталя Петрівна.
— Що обережно? Як обережно? На весь дух! — пристрасно кричить Афоген Васильович.
— Як? Ти хочеш, щоб я вискочила?
— Нічого, Наталіє Петрівно! — шепче Андрій. — Будемо обережно.
Всілися. Три великі, барвисті купи. Погоничі майже на орчиках. Василько і Михайло, розуміється, з погоничами. Андрій — ззаду, на скорсах[28] полозків. Водяний і Таня — на останніх санях. Біля них і Сопрон. Петро і дами — на середніх. Ольга таки добилася свого і всілася з Іваном. З ними також Мар’яна і Микола Степанович, якого довелося забрати з середніх, бо туди вліз Петро і не хотів звідти рушитись. Він усіх впевняв, що він важить всього тільки п’ять пудів і що його присутність, навіть коли взяти і Афогена Васильовича, може бути непомітною. Андрій, як поліція, як розпорядник, як командир, мусив забрати Миколу Степановича і помістив його проти Мар’яни і Ольги.