Ольга реготала і не могла зупинитися. Вона навіть не дуже чула безладні слова, їй було просто добре.
— Ну, добре! Ну, вже добре! Мовчіть! Я це все спровокувала! Ви мене ганебно, Андрію, лишили з моїми химерами. Це було жорстоко. Ви бігли кудись з Мар’яною.
— Мовчіть! — сказав Андрій.
— Не буду!
— І це ви така позитивістка?
— Ви звідки знаєте?
— У мене великі вуха.
— Ви все чули?
— Що мав робити?
— Я ж розмовляла не з вами.
— Мені здавалось інакше.
— Зарозумілість.
— Припустімо. І що з того?
— Ха-ха-ха!
— Це та найкраща відповідь. Мефісто сміявся, коли не хотів відповідати.
— А що ті скажуть?
— Вони всі п’яні, а ми, навіжені, їм докажемо, що вміємо прекрасно танцювати. Протанцюємо до ранку і — точка. Уявіть, як приємно танцювати до скону, до останнього подиху. Я десь читав, що один дотанцювався до смерті.
— Це захоплююче!
— Він умер від розриву серця, бо побачив у дзеркалі, що його жінка цілується з іншим танцюристом.
— Ха-ха-ха!
— Це дійсно смішно, а разом з тим, повірте, трагічно, бо все-таки сюди вмішалася смерть!
— Мар’яна краще від мене танцює.
— Залишим Мар’яну… Ви знаєте… вашому кавалерові, що також краще танцює. Ви ж знаєте, що Іван був свого часу блискучим офіцером.
— Він і зараз блискучий.
— Ні. Він уже матовий в кращому розумінні. Не все, що блищить, блищить.
— Певно.
— Ви мене розумієте з півслова, Ольго Миколаївно! Дозвольте вас, вельмишановна, так величати.
— Не дозволю, Андрію Григоровичу.
— Стійте! Погодіться, що той освітлений будинок у снігу, в ялинах, залитий олією місяця, цілком гарна штучка.
— Моя мрія, вибачте…
— Дивіться, дивіться! Афоген Васильович у світлі вікна! Цілує! Наталю Петрівну!
— Ви смієтесь?
— Ніколи. Тішуся. Далі, далі! Хай живе ясність!
— Ха-ха-ха!
— Урааа! Урааааа! — раптом вирвалося з-за паркана. Посипались снігові кулі, Андрій і Ольга дістали поціли, у них прокидається завзяття, творяться фронти, гримлять бойові гармати.
Маєстатно, гордо, без єдиного зриву в холодному безмежжі обертається могутня планета, а на ній у білому сяйві буяє страшне щастя, молодість.
На Андрія та Ольгу сипались і далі снігові кулі. Про це подбала Мар’яна, що підступно нацькувала обох лобурів, а сама, одягнута в кожушок Водяного, причаївшись, мов перепілка, уважно й напружено слідкувала на ґанку за ходом справи. І як тільки почулось "ура", інспіраторка — я-не-я — обережно висховзнула назад до вітальні; а в той саме час завзятющі напасники й нападені вперемішку качались по снігу, пищали, реготалися до сліз, — і нарешті, зовсім розтріпані, всі разом втиснулись на ґанок.
Мар’яна появилась у півтьмі на порозі вітальні і невинно-голубиним голосом воркотіла: — Діти! І що за шум?
Ольга кинулась на сестру, душила її скажено і люто виціловувала.
— Ти, мабуть, Ольго, направду, не при своїм розумі! Андрію! Тримайте її!
— Ольга — герой, — кричав захеканий Андрій. — Вона вміє зовсім сама бігти — і навіть у темноті.
— Оля — герой! Оля — герой! — кричали обидва лобурі.
— Андріююю! — пищала щосили Ольга.
— Йдіть, йдіть, йдіть! Геть! Не тут, на ґанку! — наглить Мар’яна, бо Ольга стає агресивною, і Андрій уже зовсім припертий нею в куті.
Всі з грюкотом увалились до вітальні, на другому порозі якої сиділи ті самі герої, що їх бачать поруч цілий Божий день. Микола Степанович хрипким голосом щось там крякав, а Сопрон рештками сили викидає з себе зухвалі репліки — народ… революція… буржуазія. І здавалось — він ось викине ще одну істину і сам розсиплеться прахом.
Товариство увігналось до вітальні зовсім, як табун диких зебр, все тупало і ржало, диспутантів заглушено, повалено й затоптано, Мар’яна сідає до піаніно і бере "У Пратері розцвітають дерева" — дещо не в настрій, меланхолійно і поважно, на що Андрій та Ольга, а за ними обидва їх напасники, не слухаючи ніякого Штрауса, закрутились, як їм здавалось кращим.
На звуки піаніно, мов на вогонь мотилиці, полетіло насторч усе, що могло в тім будинку рухатись. Таня і Водяний. Іван, Петро і всі юрбою, Катерина Львівна виявилась буревійною вальсисткою — з місця зірвала вона блаженно-дрімотного Афогена Васильовича, що значно був від неї нижчий, і шубовснула з ним у шум пісні Пратеру.
Але музика все-таки надто повільна. Що з тією Мар’яною?
— Вона саботує, — каже Ольга.
І раптом гра урвалась, Мар’яна встала, всі зупинились. Іван підійшов до Мар’яни, уважно вклонився і запропонував їй свою руку. Мар’яна мовчки, розчулено, з похиленою головою вложила свою руку під руку Івана, і вони повільно відійшли. Андрій провів їх поглядом через півтемну вітальню, аж поки ті не зникли за дверима Іванової кімнати.