— Ах, що там кухня! Нічого не хочу! Ні їсти, ні пити! Жити, Таню! Жити й любити! — поривно шептала Ольга.
А Андрій, як тільки показалась Таня, непомітно щез. Він появився по часі в сако, пильно причесаний. Побачивши його таким, Ольга послала йому викрик захоплення і зникла в кімнаті Тані.
Гості переходили з вітальні до їдальні і займали свої місця. На цей раз за столом маленька зміна. Таня взяла місце поруч Водяного, а її попереднє залишилось порожнім. По часі — біла, блискуча, струнка, з великим червоним бантом у переливному від світла волоссі — появилась усміхнена Ольга, її поява на тлі загальної картини, що набрала вже певного ладу, викликала враження. Хтось заплескав, і це підтримали інші. Ольга сильно почервоніла, Андрій встав і запросив свою даму зайняти місце біля себе. Вона легко, з чарівною усмішкою, схвильована — присіла. Андрій просить дозволу зайняти своє.
— О! Прошу, — ледве чутно шепнула вона.
— От була б пара, — потиху сказала Наталія Петрівна своєму сусідові Петрові.
— Наш Андрій перейде нас усіх. Оля чарівна!
— Маріє Олександрівно? Скільки вашій Олі? — пошепки запитала Катерина Львівна.
— У липні буде сімнадцять.
Наливали чарки і келехи. Тости і бучні, гарні слова. Іван і Мар’яна випивали до всіх. На цей раз Мар’яна поважніша і рівна. Іван залитий щастям і, здається, вперше, як появився дома, розгубився. Не має, видно, сили володіти собою — і це одночас здобило і понижувало його. Певно, рівно, по-королівському тримав себе старий. До своїх сусідів казав: — Це, дорогі мої, все, чого я просив від Господа Бога. Бачити всіх разом і всіх щасливими.
— Я зовсім вірю в призначення, — казала до Водяного Таня. — У нашій родині тепер повно щастя. Однак уявіть, що цілі довгі чотири роки у нас було, як на похороні. Кожне це свято проводили ми в сльозах. Іван пішов і не вернувся. Не мали від нього ніяких вісток, і тато вже хотіли його вписати в грамотку. Сопрон загруз у своєму Сибірі. Один тільки раз коротко написав, що війна, що безліч роботи, що не має й хвилинки вільного часу. Потім умирає Маруся, а вона ж для нас була всім. Я мусила кинути студії.
— Щастя, Татяно Григорівно, ходить завжди разом з нещастям.
— Від чого це залежить?
— Від законів рівноваги.
— Невже не можна людям на це впливати?
— Мабуть, не можна. Мені ще іноді здається, що певну дозу впливу на це має сонце. В кожному разі на нервову систему людей.
— А!
— Це вже моя теорія.
— І як ви це уявляєте?
— Сонячні плями. Без сумніву, вони спричиняють бурі й смерчі в природі. Чому б не мали вони такого самого впливу на нашу нервову систему?
— Це дуже можливо. Професор Попов читав нам лекції на тему ультрапроменів.
— Що торкається ультрапроменів, — вмішався до розмови Микола Степанович, що сидів біля Тані, — то найкраще їх діяння можна відчути в Криму.
— Цікаво чому, Миколо Степановичу? — питає Таня.
— Це смуга діяння сонячних плям, і там бувають землетруси.
— На полюсах також. Північне сяйво.
— А бували ви на Криму? — звернулась Таня до Водяного.
— Бував. І не раз.
— А я от не була. Хоч і недалеко. Ми все не мали часу.
— Знайдемо час, Татяно Григорівно, — казав Микола Степанович. — Ось тільки скінчиться ота революція — зберемося всі, на пароплав — і в Крим на Чорне море. Прекрасне, я вам кажу, те Чорне море. А буряне, як чорт. Тисяча дев’ятсот другого року ми зі своєю старою зробили подорож до Туапсе. От же нас погойдало.
— По-моєму, — каже Водяний, — найкращі подорожі все-таки до Фінляндії.
— Но! Не кажіть, Миколо Івановичу. А чи не доводилось вам отак у квітні проїхатись на візнику з Туапсе до Сочі? Го! Особливо, коли надвечір… І коли сонце отак туди, над морем, ніби горіючий дім. Ви не кажіть.
— Я все-таки люблю північ, — каже рішуче Водяний.
— Але не Петроград, — сказала Таня.
— І навіть Петроград. Єдине в Росії місце, де чується пульс, ритм, пружність. Південь надто ледачий.
— А як вам Київ?
— Київ — виїмок. Це наша древність. Київ дає певність. І я люблю Київ.
— А! Київ! Я там скінчив університет. Що це була за розкіш! — казав Микола Степанович, налив чарку і вилив її одним махом у рот. Перейшли на революцію. Микола Степанович пристрасно любить цю тему. Революція для нього — "ідея, священний огонь, що пожирає гниль і забобони". Водяний не перечить. Він тільки каже:
— Але революціонери ніколи не догадуються, що життя ніколи не буде таким, яким його хочуть мати.
— Чому? — твердо й рішуче ставить питання Микола Степанович.