— Бо такого не було і бути не може.
— Невже не можна людям жити по-людськи.
— Все це залежить від людей. Смійтесь — не смійтесь, але в історії Росії найдосконалішим часом був шматок між 1905 і 1914 роками. Це був час, коли в Росії блиснув промінчик того, що можна назвати "свобода".
— Ви думаєте, що більше не буде свободи.
— Не думаю. Я переконаний.
— Чому — дозвольте знати.
— Там, де починають рикати оте "дайош" — хрипке, п’яне, дурне… Повірте мені: там не може бути свободи.
— Невже ми такі нещасні. — проказала Таня.
— У нашій душі сидить тьма… І її не можемо перейти. Темне місце. Пляма. Нам потрібна довга, вірна, розумно ведена освіта. Це міг зробити царат, не зробив — пропало. І то надовго. Що маємо тепер, це буде не свобода, а драконія.
— Ах, ви, Миколо Івановичу, надто чорно бачите.
— Вибачте. Це такі мої особисті окуляри. Єдиним моїм щастям може бути, коли я трагічно помилюсь. І я хочу помилятись. Мої передчуття — це просто Божа кара. Але часом це буває також і на добре. Це спасло мені не раз життя, особливо на фронті.
У другому місці розливався Афоген Васильович.
— Я, — виголошував він — за природою педагог. Я жив, як жив, але хто може мені щось закинути, — що я, наприклад, не виконував свого обов’язку громадянина. Я вірно служив ідеї свого государства і служу їй нині і прісно, і во віки віків, — повернувся він до Сопрона, що, нахиливши голову, уважно слухав.
— Не можу нічого тут сказати, Афогене Васильовичу, — сказав на це не Сопрон, а Петро, що чув мову.
— Ви нам дали перше, основне знання історії.
— І географії, — додає Сопрон. — Але, Афогене Васильовичу, — до часу, поки я не почав їздити сам по географії, я дуже мало собі те все уявляв.
— Сибір у нас взагалі мало знане місце, — сказав Афоген Васильович. — Але тепер ми, панове, не будемо думати про Сибір. Маємо ось пречудові… Татяно Григорівно. Як це зветься.
— Голубці!
— Так під голубці, панове! — сказав Петро і підніс чарку.
— Бійтеся Бога! — пищала Наталя Петрівна. — Скільки можна?
— В таких випадках не питають.
— А п’ють, — додав Петро.
— І знову ллють, — сказав доктор. — А! Я знаю! Це все, щоб ми знизили марку. Але треба вам знати, що мій предок був кошовим на Запоріжжі. А там, ви знаєте, як бувало… Ге! То був народ!
— Нічого був народ, — казав Афоген Васильович. — Пили!
— І вміли це робити. Тепер би таких вояків.
— Тепер, — сказав на це Іван, — треба трохи інших.
— Духом, кажу, таких, — не здавався доктор.
— По-моєму, і духом інших, — тримався свого Іван.
Всі шуміли, перехресним огнем літали слова і сміх. Простір швидко наповнявся дивним чадом, що всіх підносив у вись. Тільки Ольга і Андрій, здається, зовсім не були присутні в цьому середовищі. Обоє захоплено, забувши всіх і вся, дискутували. Андрій говорив: — Припустімо, в житті, на ділі це не так. Мистецтво має на меті також доповнювати, а не лише триматись конкретних формул. Хижацтво мислі, шалена гра уяви, те, що звемо гріх. Невидимі і несхопні поняття, зовсім недоступні тверезим душам, без запиту влазять до нас, турбують і ворохоблять. Пригадую вам ще раз Фауста, якого згадував сьогодні. Він йде у глибінь усіх початків. Для нього небо, пекло і земля так само намацальні, як кожний предмет. А так якраз повинно бути. Ми мусимо шукати істини.
— Для мене це, Андрію, високі мислі. Я в даний момент цікавлюсь більш жіночим.
— Не можна й цього відокремити від тих понять.
— В такому разі ми повинні більше знати, ніж знаю я.
— Ми знаємо мало всі. Але ми шукаємо.
— Я дуже хотіла б, щоби хтось мені підказав, чи правильно, наприклад, я роблю, що надто багато думаю про чуттєві справи.
— По-моєму, цього ніхто не може підказати. Це залежить від нас, від вдачі, від ваших духовних заложень.
— Не думаю питати у тих, що не можуть сказати. По-моєму, є такі люди, що дуже виразно ділять пізнання на їх складники. Візьмімо любов. Пізнати весь аромат такого чуття, мабуть, нікому не дано. Але все-таки наближення до цього може бути. Я вже не раз собі казала: нащо тобі ця мука, той неспокій, ті сильні гіркощі, та непевність? А потім з бігом часу, коли мінялись дні і ночі, коли життя було наскрізь буденне і коли я заходила на цвинтар і бачила нагробні камені, тоді в усьому я шукала якраз того, чого так уникала і боялась. Любов, мені здавалось, скрізь пише свої написи, і було б страшенно зле, коли б я не могла нічого з того прочитати. А потім та вічна, та якась чарівна сила руху. Боже мій! Андрію! Та чистота! Коли, наприклад, дівчина, ця цінність, я б сказала, від того, що падає у вічну безодню, шукає на самому краєчку такого спаду можливості горіти і цвісти, і разом пристрасно боятися! Ах, яка чарівна насолода цієї гри. І я дивуюсь, як люди мають відвагу казати нам про гріх! Я заперечую таке до нас відношення. Бо святість, по-моєму, виростає якраз у цих дуже напружених й схвильованих, можливо, найбільшим, що має людина, маленьких серцях.