— Ну! Певно, — сказав у душі здивований Андрій. — Це і є те, що я казав. Мистецтво серця.
— Я, Андрію, страшно, дуже страшно, часто до самозабуття, хотіла б перемогти в собі велику слабість, яку я маю — мою химеру. Я б хотіла натомість знайти велику, сильну, але справжню пристрасть. Я б хотіла пізнати не уявно, а в житті пристрасть у поєднанні з красою і насолодою. Співзвучність тіла і душі. Хотіла б усе це знати так, як є, і власне в дні, коли душа цвіте направду, коли нам світить сонце навіть уночі. І тут не тільки любов, форма співжиття, але ж те вище і найвище! Той чар! Поезія взаємин. Той дух єднання! Те божество, що родиться з поєднання великості і сили пристрасті.
— О! — сказав Андрій. — Ти, Ольго, знаєш!
— Це ще не досить!
— Нема поняття досить. Але твоє пізнання цілком достатнє, щоб перейти за межі буденного.
— Ти думаєш, Андрію? — спитала Ольга й поглянула на нього повним вдячності поглядом.
— Тааак! — протяжно сказав Андрій.
— А я, знаєш, вагалась неймовірно. Я страшно боюсь за себе, що я не те, що треба.
— Мені цей страх також дуже знайомий. Але у нас, напевно, це пройде. Ми все-таки в житті завжди знаходимо потрібне, справжнє опертя. І тут також.
— Це ти говориш тільки за нас, Морозів?
— О, ні! І за вас… Лоханських!
— Так вип’ємо, Андрію! Оцю одну! Ми двоє! Так, як є! — сказала зовсім тихо Ольга і налила собі й Андрієві. Взяли чарки, було довкола шумно, дивилися собі у вічі, торкнули скло до скла і випили. — Андрійчику! — сказала зовсім тихо Ольга.
Гра їх захоплених думок тривала. Вони досконало себе розуміли. Випите творило надзвичайну ясність думання. Торкалися себе одяг, пальці, коліна. Йшли собі назустріч, як ті, що знаються.
А стіл шумів, як хвилі моря, як ліс у бурю — наливались і спорожнювалися чарки. Андрій і Ольга виговорили собі право більше не пити, — тим краще, бо і Марія Олександрівна, що слідкувала за "дітьми", не раз у душі себе питала, чи не забагато вони випили. Решта не дотримувалась ніяких норм. Вони їх собі і не ставили. А час не йшов, а летів, мов вихор, години гнали, години і зникали швидше, ніж появилися. Гості самочинно вставали, переходили, хто куди. Потворились групи і групки, окремі пари. По часі так само самочинно знов забриніло у вітальні, але танцюючих уже небагато. Були всі втомлені, а деякі, як Петро, відчули виразно межу можливого і мусили були признатись остаточно переможеними. Афоген Васильович хоробро змагався, бо не хотів, як він казав, зашвидко розставатися зі своїм "дитинством", але ніяка демонстрація не давала більше певності, що й цей свідомий змагун за твердість не здасться і не підійме рук.
Тільки молодь, а між нею — також Іван, тримались міцно кроку. Андрій і Ольга протанцювали шалений падеспань, а потім перейшли на гопак. Іван і Мар’яна тримали з ними, але відчули зайвість і непомітно відійшли; потім Мар’яна, якось зовсім не вмовляючись, накинула на себе хутро, а Іван шинелю, і вони вийшли надвір. Ніч уже давно йшла і далеко зайшла, а місяць непевно висів над прірвою — там, за Дніпром. Повітря морозне, туманне, з підливом опалю, порушуване шерехом подувів північно-західного вітру, було насичене Різдвом. Берегами, чути, йдуть колядники, жаріють звізди, дзвенять дзвінки, то тут, то там викрикують у глибокій тиші хрипкі, спиті голоси.
Іван узяв Мар’яну під руку, і вони пішли повільно далі від дому — садом, у напрямку пасіки і поля. Їх ноги грузнуть у снігу. Велика зоряна тиша напнулась над білим простором.
— Отже, Мар’яно, рішено, — казав Іван. Голос добрий, щирий і теплий. — І я надзвичайно вдячний долі, що так воно сталося. Не міг для себе чекати більшого щастя і не знаю, як ти… Але я вірю в наше спільне краще… Я, Мар’яно, людина зовсім рівна. Можемо завжди одверто і щиро казати свої думки. А потім… А потім я… тебе цілком поважно люблю!
І вони зупинились. Були вже геть за садом, навколо велике, холодне безлюддя. Мар’яна зітхнула, підняла голову і дивилась на Івана. Він повільно, але міцно, щиро і дуже, дуже тепло обняв її. Мар’яна завжди відчуває його велику щирість, його надзвичай мужню силу і напруженість. Міцні, певні і разом обережні цілунки — і при цьому їй хочеться щось сильне й хвилююче сказати.
— Івасику! Іванчику! Івасю! — повторяє одне і те саме слово і хоче цим якраз словом вимусити все, що є, мовчати. Їх відносить разом великий порив життя, Мар’яна вже не перечить, Іван, наповнений силою щастя, захоплено вірить. Разом творять один звучний, прекрасний акорд.