Вони не помітили, як за Дніпром небо почало рожевіти. Спочатку бліда заграва ширилась, набирала розмаху, барви її ставали густіші. Почулися звідти постріли і — навіть здається — глухі, ледве впіймані крики.
— О! Іване! Глянь! — проговорила Мар’яна і вказала на пожежу. Іван замовк, дивився і слухав. Полум’я швидко зростало, розгорталося, здіймалося над горами Дніпра, що, здавалося, самі горіли.
— Мабуть, у Селищі, — міркує Іван.
— Або Студенці, — каже Мар’яна. — А чуєш? Стріляють.
— Це, скорше, вибухи.
Стояли і мовчки дивились, як вище і вище здіймався вогонь, інколи дещо гаснув, щоби по хвилі вибухнути новою силою. На небі одна за одною зникали зорі, і навіть не стало місяця. І здавалось — загоряється край землі, що чорним обрисом зводилась на обрії, в небо, яке палало, мов страшна ніч.
— Ходімо, — казав спокійно Іван. Коли проходили біля повітки над погрібцем, звучно і зненацька закукурікав півень.
— Уже, мабуть, пізно, — сказала Мар’яна.
На подвір’ї без шапок стояли люди, а між ними, теж без шапки, Афоген Васильович, що кидав окремими словами: — Е, горить! "Міравой пажар"! Так воно піде і піде! Бачите? Бачите? Скільки вогню! Горить ціле небо!
Всі намагаються вгадати, де це може бути…
У Морозівському будинку тиша, сонність і безладдя. Першими впали і заснули Василько і Михайло. З сонних стягнули взуття та убрання і лишили їх, як лягли. Пані виявили також бажання заснути. Ліжка Петра, Івана й Сопрона були сконфісковані й віддані до диспозиції пань. В Івановій кімнаті розгосподарились мати і дочка Лоханські, Наталю Петрівну забрала до себе Катерина Львівна, а Ольга опинилася в їдальні на місці Андрія. Ціла армія мужів, з Афогеном Васильовичем на чолі, зістались бездомними. Довелося розгорнути у вітальні справжній табір. Появились кожухи, дерги, рядна, знайшлися зайві подушки, і всі вляглися. Останнім, і дуже невигідно, вмостився Андрій.
Було вже пізно, співали півні, погавкував Кудлай, і до самого ранку над обрієм то розгорталась, то спадала велична, жагучих барв заграва палаючого неба.
VI
Вранці довге вставання, розкиданий сніданок і великий, шумливий роз’їзд. Гостей затримують на обід.
— О, то вже ні! То вже ні! — перечить Наталя Петрівна. — У нас також мають бути гості.
Афоген Васильович урочисто доводить до загального відома:
— На Новий рік, панове і пані, у моїй школі ялинка і баль. Восьма година вечора. Прошу любити і жалувати!
— Браво! Андрію! Буде забава! Баль! Конфеті, серпантин, пошта, — радіє Ольга. — І уяви — тільки на запрошення і тільки у вечірніх одягах; дами, розуміється, в туалетах. Це прекрасно! — і Андрій одразу запрошує наперед свою даму. — Погоджуюсь, — сміючись, каже Ольга. Морози мусять з’явитись інкорпоре[30].
Двоє саней, навантажених кошиками і пляшками, чекають на подвір’ї. Від Морозів рідко хто вертається без гостинців, хоч гості не обов’язково мусять про це знати, бони можуть довідатись про це аж дома, коли Дмитро почне зносити кошики. Відвозить на цей раз Дмитро і Андрій. Погода пом’якшала. Навкруги молочно, з відтінком одлиги.
Велике, загальне, бурхливе прощання. Обіймам і цілункам немає кінця. Ошубкані й тяжкі гості виходять і вмощуються до саней. Ольга невдоволена, що Андрій везе Левицьких. На її щастя, у санях Дмитра мало місця, і вона негайно пересідає просто до Андрія. Чудово! Вона буде правити кіньми. Наталя Петрівна одразу в крик: — Олю! Ти хочеш нас вивернути?
— Наталю Петрівно! Даремно хвилюєтесь, — перечить Ольга.
— Ніколи, ніколи, Олю! Я не хочу, — протестує шановна Наталя Петрівна.
— Хай поганяє. Для неї це приємність, — втручається Афоген Васильович.
— О, дякую. Для кого приємність, а для кого неприємність, Фоко! — вперто перечить Наталя Петрівна. — Андрію!
— Все буде дуже добре, Наталю Петрівно, — дискретно зазначає Андрій, і Наталя Петрівна заспокоїлась.
— До побачення! До побачення! Чекаємо! Дякуємо! Вйо! Коні рушили, полозки крають глибокий сніг і скриплять, тяжко навантажені залубні повільно гойдаються на заметах. Морози цілою родиною проводять гостей до брами, довго стоять, довго з обох боків мають хустини; Іван стоїть на сходах головного ґанку і повільно махає своєю ведмежою шапкою. Сани повільно відпливають, набирають розгону і ще довго двома чорними точками стирчать у білому просторі.