— А ви до пас надовго приїхали?
Коська поважно пояснив, хто я, до кого приїхав та куди ми йдемо.
— В Данька є морська чайка, — повідомив наприкінці для чогось Коська.
— Ой! — сплеснула руками дівчинка. — Морська чайка! Товста? Про шпигунів? Чи про розвідників?
— Та не книга, — досадливо поморщився Коська. — Звичайна собі морська чайка. Альбатрос отой, що он літає. Робінзон його підбив, а Данько лікує.
— А-а… — протягнула розчаровано Оксана. — А я думала — не справжня чайка. А книжки цікавої ви не привезли? Кажуть, ніби є така книжка, в якій розповідається про шпигуна, що ховався у сірниковій коробці. От цікаво! Я ще такого ніколи не вичитувала…
Я згадав, що в моєму портфелі є чимало різних книжок. Але про шпигуна в сірниковій коробці не було.
— Про шпигуна, — кажу, — немає. Але книг ми привезли багато…
_ Ой! — зраділа Оксана. — То ви мені дайте. «Мідного ґудзика» у вас немає? Або «Молі»? Ух, кажуть, то цікаві книжки…
— Сано, йди обідати!
Це знову Оксанчина мама.
— Зараз, зараз, мамо. Я ось тільки з Коською та Даньком поговорю. Данько мені книжку дасть. Цікаву-цікаву!
На порозі з'явилась Оксанчина мати. Це була ще молода жінка, ну зовсім така, як моя мама. Вона пильно до нас почала приглядатись. Я так і ждав — зараз почне докоряти Косьці за кішку. Але вона про кішку нічого не сказала, а тільки запитала:
— А що там за Данько такий об'явився? Коська охоче пояснив:
— Оце онук Кузьми Івановича, тьотю Надю.
Тьотя Надя сплеснула для чогось руками, поспішила до нас! Коли наблизилась до загорожі, я побачив, що тьотя Надя і зовсім не схожа на Оксану. Оксана бліда, худенька, а тьотя Надя загоріла, міцна.
— То ти, хлопчику, Оксанчин синок?
— Еге ж, — ствердив Коська.
— І мама приїхала?
— Угу, — тепер уже ствердив я.
В тьоті Наді ще більше загорілися очі. Вона вся аж запалала від вдоволення.
— Ти диви! Ох, і давно ж я бачилася з твоєю мамою. Ще коли дівчатами були та дружили з нею.
Тьотя Надя на ходу зняла з себе фартуха, кинула на плече Оксанці, наказала:
— Йди, Сано, обідай без мене, а я побіжу. Ох і скучила ж я, Даньку, за твоєю мамою.
Тьотя Надя подалася вулицею до дідусевої халупки, а ми ще трохи постояли біля Оксанчиного двору та й собі рушили до моря.
— Даньку! Не забудь же про книжку, — мов давно знайомому, нагадала Оксана.
Я пообіцяв не забути.
І ось ми обережно спускаємося з кручі до моря. Ми прямуємо до риббази. Дорогою Коська оповідає:
— Чудна оця Сана. Краща учениця в класі, а несерйозна — жах! Минулий рік вона ботанікою захоплювалась. Скільки у них торік квітів на городі було! А дерев маленьких скільки росло! То вона їх сама насадовила, сама доглядала. Мама в неї працює, йде рано на роботу, повертається увечері, а вона все сама. А тепер бачив що? Всі квіти позасихали, зачучверіли, а деревця пожовтіли, аж дивитись жаль на них…
Я й сам бачив, що на Оксанчиному подвір'ї зеленіла одна черешня. Всі інші деревця зовсім позасихали.
— А вона все пригодами захоплюється. Все шукає тієї книги, де про шпигуна в сірниковій коробці.
Мені чомусь стало сумно.
Жаль було і тих пожовклих дерев, і зачучверілих квітів, і блідої, худюсінької дівчинки.
ЖОРКА-ОДЕСИТ
Ви, мабуть, гадаєте, що риббаза дуже велика? Як фабрика або завод? Нічого подібного. Це звичайна дерев'яна будова, схожа на колгоспну ферму, тільки стоїть вона над морем і біля неї не телята чи поросята гріються, а лежить дуже-дуже багато різних бочок. І пахне рибою. Тут так пахне рибою, що, коли нанюхаєшся того повітря, і самої риби їсти не схочеш.
Від риббази в море тягнеться дерев'яний місток на товстих почорнілих палях. До того містка пристають рибальські моторки і баркаси. А ще з того містка дуже зручно вудити в морі рибу. Ляжеш отак животом на теплих дошках, дивишся вниз на поплавок і знай одне — смикаєш вудку.
А вудилось напрочуд вдало. Може, бички навмисне спливалися до риббази, розшукували родичів, спійманих рибалками, чи, може, припливали сюди на розвідку, а тільки було їх тут багато, і брались вони чудово. Закинеш вудку, і сісти не встигнеш — уже потягло. Смикнеш — дивись! — бичок причепився.
Отак ми й смикали з Коською, аж поки на містку не з'явився Жорка-одесит.
Ми з ним познайомились ще як тільки прийшли на риббазу. Він саме виліз із води та натягав на свої чорні-пречорні плечі справжню морську тільняшку. Я не міг надивитись на ту тільняшку, яка так пасувала до морських штанів. А на морській гальці ще лежав і новісінький моряцький кашкет. Одним словом, я відразу зрозумів, що бачу перед собою справжнього і, видно, бувалого моряка.