— Не поспішай, Даниле, — радив дідусь, — бо вудку сплутаєш. І ось, нарешті, в воді блиснула рибина. Вона справді була така велетенська, що я аж перелякався. Та коли підтягнув ближче, виявилось, що то не одна рибина, а аж два бички вчепились на вудку. Тепер на моєму кукані вже плавало за бортом баркаса аж три рибини. Ого, тепер морська чайка буде сита. Я сумнівався тільки: чи проковтне вона оту сковороду, оту круглу, як дідів бриль, камбалу?
Час збігав непомітно. Сонце вже підбилося височенько, розтопило в золото на морі широку стежку, над морською синявою кружляли і метушилися золоті метелики. Але я на все те не звертав уваги — бички та камбала бралися навперейми. Так і дивись: коли не я, то дідусь, то Коська змотували вудочки та викидали в баркас з морської глибини рибу. Тільки в пас з Коською ловилися все чомусь дрібні, а в дідуся все, один в один, чіплялися головаті чорнобокі кнути.
— Дідусю, а чому в вас такі великі?
— Ге, — чмихнув дід, — бо і я ж не маленький.
— Тому, що ви рибалка?
— А ти ж думав! Бички, вони теж своїх знають.
І мені дуже хотілося швидше вирости та стати рибалкою, таким, як дідусь. Щоб не тільки з баркаса тягати велетенську камбалу, а й щоденно виїздити в море та привозити на базу повний баркас трепетливої риби.
— А ви змалечку рибалите, дідусю?
— З самого сповиточку, як тільки ходити навчився, — розповідає так дідусь, що й не зрозумієш — жартує чи правду каже. — Посадовить, бувало, батько в човен — та і в море, щоб дома їсти не просив та матері не заважав. Ото день і хитаєшся на хвилях. Хитаєшся, хитаєшся та й заснеш. Аякже, справжня наука була, не те, що зараз. 6 такі, що до двадцяти років за діло не беруться, тільки без штанів витанцьовують, як отой-о чубатий, що на гору ходить…
Ми з Коською розсміялись. Вгадали, upo кого мовилось. Я знав — усе селище висміювало отого безштанька Іва, що, мов сновида, снує понад морем. Та дідусь швидко перебив наш сміх.
— Отож-о, смієтесь, а того й гляди, що самі такими виростете…
Я зрозумів — то про мене так подумав дідусь. Бо про Коську такого не скаже: він і кролів годував, і козу, і майстрував у своїй майстерні. А я справді нічого не роблю, тільки з школи та в школу. Мама моя так і казала: «Твоє діло, Даньку, вчитись, в тебе діло одне — школа». А я не хочу тільки в школу, я теж буду, як дідусь, рибалкою.
— Дідусю, а я з вами тепер щоденно рибалитиму, — пообіцяв я Дідусеві.
Дідусь загадково посміхнувся, розгладив вуса.
— Вставати ж рано треба, рибалко.
У БУДИНКУ ВІДПОЧИНКУ
П'ятниця мене не обдурив.
Після обіду я відібрав з ночов в'язочку найменших бичків і пішов годувати свою чайку. Вона, мабуть, вже встигла зголодніти, бо ми рибалили десь до першої години дня.
Саме в цей час, коли я вже збирався лізти на горище, почувся знайомий голос:
— Даньку! А я тебе шукаю.
Побачивши П'ятницю, я спочатку розгубився: показувати йому чайку чи не показувати?
— То підемо до моєї мами?
Я зрозумів, що П'ятниця прийшов не тому, що зацікавився моєю чайкою.
— Зажди трохи, — кажу, — нагодую ось чайку, та й підемо. П'ятниця виявив бажання мені допомагати.
Коли я виліз на горище, то мені здалось, що чайка дуже зраділа і хотіла була побігти назустріч. Але, побачивши П'ятницю, вона відійшла в куток.
— Це тебе вона злякалась, — кажу. — Мабуть, одразу впізнала, хто їй крило перебив.
— А я крил не перебиваю, — почав виправдуватися П'ятниця. — То Робінзон з рогатки, а мені дуже вони потрібні. Хіба я чайок не бачив?
Тоді я віддав бички П'ятниці, а сам впіймав чайку. В неї, мабуть, боліло крило, бо вона все виривалась та намагалась влучити Пятницю своїм довгим жовтим дзьобом.
Рибу чайка проковтнула швидко і, вдоволена, відійшла вбік, недружелюбно поглядаючи на П'ятницю.
— Ти справді хочеш її вилікувати? — запитав П'ятниця.
— Звичайно! Ось побачиш, як вона літатиме над морем.
— Ніби їх мало літає. Вистачає їх.
Мене бентежило таке зневажливе ставлення П'ятниці до цих чудових птахів. Але я не мав ніякого бажання сперечатись із Павликом і тому сказав примирливо:
— А я її вилікую та повезу в Білорусію. Тамтешні хлопці ще ніколи не бачили морської чайки.
П'ятниця пообіцяв:
— Коли їхатимеш додому, ми з Робінзоном тобі сто штук добудемо.
Ми довго не затримувались на горищі. П'ятниця все нагадував, що йому час уже йти до мами. Він поспішав туди на обід.
На високу кручу вели дерев'яні східці, пообіч яких росли височенні бур'яни та кущі колючого глоду. В бур'янах шелестіли довгохвості зелені ящірки. Інколи вони навіть вилазили на східці і, важко дихаючи, грілись на сонці.