— Дідусю, дивіться, он коникові діти!
Скільки й були ми на селі у дідуся, я щодня ходив з ним на стайню. Коли мене хто запитував: «Ким будеш, Даньку?» — я не замислюючись відповідав:
— Конюхом.
Але в конюхах я ходив недовго. Якось татусь повіз нас із мамою на прогулянку справжньою автомашиною. Я сидів поруч із шофером і не відривав рук од руля. Моїй радості не було меж. Я збагнув, що немає нічого прекраснішого в світі, як кататися на автомашині. І що немає в світі кращої роботи від роботи шофера. Уявіть собі — це ж шофер все своє життя, день удень, зимою і влітку, від міста до міста, від села до села, міряє кілометри своєю машиною. Це ж не робота, а безперервна прогулянка.
— Я буду шофером! — говорив я гордо кожному.
Був я якийсь час і танкістом, був і пілотом. Це після того, як татусь показав мені справжні танки та літаки. А коли підріс, проміняв усе на роботу звичайного кіномеханіка. Я так полюбив кіно, що, здавалось, день і ніч дивився б картини. І я вирішив — виросту, обов'язково буду кіномеханіком і ніким більше. Це ж тільки уявити — все життя дивитися кінокартини!
Потім поступово забув я й про кіномеханіка. Я з охотою дивився картини, але крутити кіноапарат самому у мене вже не було великого бажання. А саме в цей час я й зовсім не задумувався над тим^ ким буду, коли виросту. Ким буду — тим і буду. Хіба обов'язково треба кимось бути? А виходить, що обов'язково. Дідусь запитав та й жде відповіді. І треба відповідати. Мені вже встигла полюбитися дідусева робота, я хотів сказати, що буду рибалкою, але побоявся, щоб дідусь не висміяв. І я сказав непевне:
— Та хто його знає…
Дідусь з подивом зиркнув на мене. В його сірих очах блиснув лукавий вогник.
— От тобі й маєш! А я гадав, що ти в генерали націлився.
— Генерали старі,— сам не знаю, чому почав виправдуватись я.
— То правда, — згодився дідусь. — Генеральського чину безвусим не доскочиш. В генерали виходять тільки з сивиною.
Попихкуючи люлькою, дідусь почав розповідати:
— А я в твої роки вже добре знав, ким буду. Батько мій і дід мій — рибу ловили. А я їм допомагав, як тільки на ноги зіп'явся. Так і виріс, онучку, на воді, на воді й помру. І, головне, не жалкую, що став рибалкою. Коли б можна було ще один або й два віки жити — то й їх би прорибалив, ні на яку роботу своєї не проміняв би.
Я з цікавістю слухав дідуся. Мені дуже полюбилось море. Не знаю, чи я, подібно Жорці-одеситу, зміг би плавати на кораблях, але рибу ловити мені дуже подобалось.
— А хіба ж колись так ловили рибу, як зараз? Правда, колись риби було більше, але спробуй взяти її одип та ще й мало не голіруч? Ходиш-ходиш за нею, бувало, на юшку наловиш, а на хліб — біг дасть, на пояс виторгуєш, а на сорочку й не так просто. Це не те, що зараз: і ставники, і сейнери, і моторні баркаси. Та ще й літаки в морі розвідують — тільки пішла скумбрія там чи ставрида, або кефаль вийшла з лиманів — відразу тобі шифровочку. Ану, мовляв, Кузьмо Івановичу, збирай свою бригаду, зволь рибку ловити. Ого, є чим ловити та і вміємо ловити, аби було що ловити.
В мене аж дух захопило від тієї розповіді. Оце б мені хоч раз піти з дідом у море на справжню рибну ловлю. І на скумбрію, і на кефаль. Та я був би йому за найпершого помічника.
І я зважився:
— Дідусю, а ви мене візьмете з собою в море?
Дідусь замовк. Вибив попіл з люльки, довго дивився вдалину, хоч там нічого цікавого і не було.
— В море, кажеш? Не любить тепер молодь моря. Куди завгодно, в інститути, в секретарі різні рветься, а рибки ловити не люблять. Проста, мовляв, робота, без отого самого, як воно зветься…
Мені було незручно за всіх тих, хто не любить моря. Через них дідусь не хотів і мене взяти на рибальство.
Ну, що ж, — сказав вій нарешті,— коли так хочеш — візьму. Хтозна? А може, й твоє щастя тут… біля Чорного моря.
РИБАЛКА МУСИТЬ ДОБРЕ ПЛАВАТИ
Дорослі часто кажуть: ніколи вгору глянути. Я раніше дивувався собі — як це так? Адже я міг скільки завгодно дивитися в синє непроглядне небо. То чи заважав хто дивитися вгору моїй мамі чи бабусі?
Тепер я знав, що то значило — ніколи вгору глянути. Ну, ось же самі подумайте. На горищі ждала риби моя покалічена чайка. Коська вже, мабуть, майстрував супутника, а я і йому пообіцяв допомагати. П'ятниця кликав мене в будинок відпочинку, бо йому самому не хотілося йти до мами. Та й довідатись треба було — яка ж кінокартина сьогодні йтиме в кошарі… А тут дідусь пообіцяв узяти з собою на справжню рибну ловлю. Це вам не просте діло — махати з берега або з баркаса вудочкою. Це вам — ловити рибу у відкритому морі, там, де море сходиться з небом, там, де проходять оті таємничі кораблі з манюсінькими, схожими на мачинки віконцями. Отож скажіть, будь ласка, чи мав я час глянути вгору?