Я випустив із рук вудку і заверещав. Мама не звернула уваги на мій вереск. Занесла мене в море та й затопила з головою У воду.
— Ану плавати, рибалко, плавати, — примовляла вона. — Теж мені — рибалка, а плаває по-собачому. Ану давай разом зі мною, хлопче.
І я забувся про все. Хай ще трохи поголодує моя чайка, хай пожде мене Коська. Я повинен навчитись плавати. Я повинен плавати так, як мама, як моряк Жорка-одесит, що зміряв сажнями всі моря й океани.
Я весело змахував руками, бовтав ногами, випльовував з рота солону воду. І плив. Плив зовсім не гірше від мами. Отже чесне піонерське, не гірше!
ЧИ ПІДДАЄТЬСЯ ЧАЙКА ДРЕСИРУВАННЮ?
Всівшись на старих сітках, пильно стежу за морською чайкою. Вона ще й досі ніяк не може до мене звикнути. Знає ж, бісова птаха, що саме я її годую, не даю померти з голоду, а втікає. Тільки з'явишся на горищі — відразу пішла, оглядаючись, в куток, ніби я не з в'язанкою бичків сюди виліз, а з гострою ножакою в руках.
Посеред горища лежать бички. Я жду — підійде до них чайка чи не підійде. Сиджу нерухомо, не зводжу очей з пташини. Вона довго стоїть в напівтемному кутку, неквапливо перебирає дзьобом своє пір'я. Потім, ніби скрадаючись, виходить з кутка. В мене аж серце завмирає, коли дивлюся на неї. Яка ж вона красива, оця морська чайка! Висока на своїх довгих трипалих жовтих ногах з качиними перетинками. В неї велика біла голова, товста шия, круглі, мов чорні намистинки, очі, розумні, допитливі і дуже добрі. Мені здається, що чайка хоче щось сказати, тільки не вміє. І я мимоволі сам починаю з нею говорити.
— Дурненька чаєчко, — кажу я їй. — Не бійся мене, йди ближче. Хіба ж ти не розумієш, що я твій кращий друг? Друг — розумієш? Тебе Робінзон з рогатки — бух-бух, а я тебе лікую. П'ятниця хотів тебе живцем своєму Тузику віддати, а я тебе врятував. Га? То хто ж, по-твоєму, кращий — Данько чи Робінзон?
Чайка нічого не відповідає, тільки дивиться на мене проникливо, вона таки розуміє, хто з нас кращий. І мене зовсім не боїться, тільки не зважується підійти ближче. Вона навіть вийшла на світло, я бачу її сірі, аж блакитнуваті крила, на яких, здається, засохли краплі морської води. Кінчики крил чорні, гострі. А дзьоб великий, міцний, схожий на оту турецьку шаблюку, що я колись бачив у музеї. Він зовсім жовтий, тільки з червоними наростами знизу.
— Чаєчко, чаєчко, чай… — кличу я її ніжно-ніжно. — Йди до мене, я тобі рибки дам. А тоді я тебе навчу вклонятись публіці, присідати на одне коліно, ще й робити реверанс крилом. То нічого, що в тебе крило перебите, воно швидко загоїться, я його вилікую. І будемо ми тоді з тобою виступати в цирку. Ти розумієш, чайко? Ти бачила коли-небудь цирк?
Я дуже люблю цирк. Коли ми були за кордоном, я часто ходив з татусем до цирку. Приїздили артисти і до нас у військову частину в Білорусії. А то якось, коли із-за кордону повертались, був я в московському цирку. Там я Дурова з його звірятами бачив. Ох же й цікаво! Чого там тільки не виробляють звірі та птахи. Там навіть пелікан е. А морської чайки все одно немає.
Я дивився на тих звірят, а сам думав: виросту, обов'язково дресирувальником буду. Потім я довго дресирував нашого кота Дорофеїча. Це в нас особливий кіт. Здоровенний, у ведмедячій шубі і лінивий-лінивий. Мама каже, що він сибірський. Але в мене нічого не вийшло з того дресирування. Дорофеїч зовсім не слухався. Я йому наказую плигати через палицю, а він ніби й не чує. Тоді я вигнув з лозини колесо, думав, що Дорофеїч хоч через колесо плигатиме. Не захотів, ледащо таке. Тоді я взяв у бібліотеці книжку і вичитав про те, як дресирувати звірів. Дідусь Дуров учив, що з звірами треба поводитись ласкаво. Я подовгу умовляв Дорофеїча, так само як оце зараз умовляю чайку, але Дорофеїч не слухав, закривав очі і вдавав, що спить, ледащо. Пробував я його гладити по спині. Ще міцніше очі склеплював і тільки мурчав від задоволення. А плигати не хотів. Навчав я його стояти на задніх лапах. Візьму за передні, тримаю міцно в руках — стоїть на задніх. А тільки випущу його лаписька — відразу впаде на всі чотири й пішов на канапу. Учив я його ходити на двох ногах. Поки веду за передні лапи — йде, а як тільки випущу з рук, — сам, мовляв, йди, — а він не хоче. Я його вже й м'ясом приманював — нічого не допомогло. Піднесу до носа котлету — схопить. А коли підвішу її до стелі, щоб сам спинався на задні лапи та дістав — день сидітиме голодний, ледацюга, а спинатися не буде. Тільки нявкає сердито — зніми, мовляв, котлету зі шворки.
Тоді я вирішив перевірити, як вплине на Дорофеїча те дресирування, якого не визнавав Дуров. За прикладом тих дресирувальників, я взяв до рук лозину. Взяв та й кажу Дорофеїчу суворо: «Дорофеїч, ледащо! Коли не хочеш бути побитим — спинайся швидше на задні лапи та хапай зубами котлету. Коли схопиш, то в нагороду ще дві одержиш. Як премію. А коли ти, котисько поганий, не виконаєш наказу, я лозиною геть спущу з тебе ведмедячу шубу». То й що ви гадаєте? Вплинуло це на нього? Точнісінько так, як ото впливають прохання та роз'яснювання учителя на ледаря-двієчника. Примружився, відвернув свою мордяку й дивитись не хоче на ту лозину.