Я таки вперіщив його лозиною. Зіщулився, вуха прищулив до голови, очі заплющив міцпо-міцпо, припав до підлоги, аж влип у неї. Я його лупцюю, а він нічичирк… Вирішив, мабуть, випробувати мої нерви. А я вже розсердився по-справжньому та лозиною, лозиною. Коли в тих дресирувальників по виходило, то, може, в мене вийде. Але нічого не вийшло. Дорофеїч, нарешті, не витерпів шмагання, виплигнув через вікпо з хати та до самого вечора не з'являвся иа своїй канапі. Я переконався, що дідусь Дуров писав правду, і зрозумів, що з мене не буде дресирувальника.
Але я не відразу облишив дресирування. Другого дня з паперу та шматків старої матерії виготував для Дорофеїча генеральську форму. Вдягнув на нього вузенькі штани з жовтими лампасами, на плечі натягнув червоний кітель з круглими парчевими погонами та жовтими китицями, а на голову — високу-високу шапку з паперу. Поставив Дорофеїча на задні лапи — не кіт, а справжнісінький тобі Наполеон, тільки що з вусами. А вуса розкішні, сиві, як у старого гренадера з кінофільму. Ух, і смішний же був у своїй формі Дорофеїч. Я водив його по хаті, а він соромився. Очі заплющував, одвертався вбік, мабуть, він зовсім не хотів бути військовим. Але хоч Дорофеїч і не хотів марширувати добровільно, я його все одно показав і мамі, і татусеві, і ще багатьом. Всі весело сміялися, а Дорофеїч соромився. А коли вирвався з моїх рук, то затяг усю форму на горище та й розгубив десь і свого кітеля, і штани, й високу-високу гренадерську шапку.
А я назавжди кинув думку про дресирування звірят. І ось тепер — морська чайка. Скажіть, справді-бо, хіба ж не цікаво було б, коли б оця чайка, в подяку за те, що я її лікую, виконувала всі мої накази?
— Чайко, чаєчко, йди, я тобі дам рибки.
Не йде. Я кличу ще й ще — ніби й не чує. Ну, дарма, я не лінивий, я й сам тебе спіймаю.
Чайка бігає швидко, — ноги ж довгі. То в один куток, то в другий. Я аж гудзя набив об дерев'яну крокву. Ледве впіймав її в одному кутку. А коли впіймав — вже не виривалась, сиділа в руках тихо, знала, що зараз годуватиму.
Швидко чайка поїла всіх бичків. І, видно, не наїлась. Але то я знарошне так зробив. Я їй не віддав усієї риби. Половина в мене ще залишилась. Випустив чайку з рук — подалася в куток. А я дістав з-під сітки решту бичків, потряс ними перед чайкою.
— Чаєчко, а ось риба. Йди, дурненька, поїж.
Дивиться жадібно, а не йде. От ще нерозумна птаха. Хіба ж так можна дресируватись?
Тримаючи рибу на кукані поперед себе, я почав наближатись до чайки. Дивиться на рибу, а сама втікає. Ні, мабуть, без дідуся Дурова тут нічого не зробиш. А може, морські чайки взагалі не дресируються?
Тоді я залишив рибу біля казана з водою, а сам знову всівся на старих сітках. Чайка згодом вийшла з темного кутка, наблизилась до води. Постояла якусь хвилину біля бичків, подивилась на них уважно, але їсти не стала. Я помітив, що вона чомусь не брала тих бичків, що лежали на горищі. Впихнеш їй у дзьоба — раз-два, перекине з боку на бік і — ковть! А не піднесеш до самого носа — сама не візьме. Дуже вже вона дисциплінована.
Але воду пила сама. Спинилась біля казана, затопила свою криву шаблюку в морську воду, набрала повен рот, як курка, закинула голову вверх, проковтнула. Міряла ту воду довго, смакувала, а може, і їй було жарко, так як оце й мені на горищі?
Зітхнувши, я звівся на ноги. Ні, мабуть, нічого не вийде в мене з цього дресирування. Не вийде з мене дідуся Дурова. Я згадав, що мене жде Коська. Він сьогодні столярує в своїй майстерні. І я, махнувши рукою на свою неслухняну чайку, подався в гості до Коськи.
СІМ РАЗІВ ВІДМІРЯЙ…
В Коськи щось, мабуть, не клеїлось. Він був сердитий.
— Не міг пізніше прийти? Чи, може, й тебе мама засмажувала?
Я відразу зрозумів, на що натякнув Коська. На городі, під крислатим кленом, лежав на розкладушці Асик. Над ним сиділа його мама і вичитувала:
— Ти повинен побільше лежати в холодочку. Пам'ятаєш, що говорив професор? Тобі дужо корисні повітряні ванни.
— Скільки можна лежати? Я з самого ранку лежу. Тільки поїв і відразу — ванни. Не хочу я цих ванн! Пусти мене до моря, до хлопців.