Поки дідусь все це мені розповідав, баркас причалив до коша. Затих мотор. Баркас закрутився, захитався на хвилях. Хтось із рибалок уже схопився руками за дерев'яний стовп.
Я уважно дивився на сітку, що зникала десь у чорній морській безодні, намагався побачити там дно, виявити, чи є в тому коші риба, але нічого не міг побачити. Рибалки звали той кіш «казаном», хоч він був зовсім не схожий на казанок, в якому бабуся вечорами варила нам з дідусем смачну юшку.
Дідусь та рибалки, перехилившись через борт баркаса, почали вибирати з моря сітку. Вона йшла вгору важко, ніби хтось там, в морській безодні, вчепився за неї кривими кігтями. А може, в коші так багато було риби? Якусь хвилину я спостерігав за роботою рибалок, а тоді й сам учепився обома руками за мокру сітку. Вона відразу швидше почала підійматися з морського дна. Я вже починав розуміти, як зроблений той «казан». З усіх чотирьох боків до самого морського дна стіни з сітки, а дно теж заслане міцною сіткою. Зайшовши в той «казан», риба потрапляла в велику пастку. Тепер ми дно «казана» підтягували доверху. Але риби, мабуть, не було, бо як я не дивився в воду, нічого там не бачив.
Та раптом я аж стріпонувся від радості. У вічко сітки заплуталась манюсінька рибинка, кілька, ота сама, яку часто мама подавала нам з татусем до гарячої білоруської бульби. Маленька рибинка, на неї дідусь та рибалки навіть не глянули, а я зрадів їй так, немов акула або велетенський сом потрапив у паші сіті.
— Риба! Риба, дідусю! — загукав я. Дідусь примружив очі, зиркнув на кільку:
— Ов! Значить, уже недаремно вийшли ми з тобою в море.
І не зрозумієш цього дідуся — жартує він чи серйозно говорить. Але в мене не було часу роздумувати. Я трохи перегнувся вбік та витяг із вічка сітки рибину. Вона була широкоспинна, пружна, зелена зверху і срібляста з боків.
— Це буде моїй чайці,— сказав я дідусеві.
— Та для чайки, може, й витягнемо, — байдуже пообіцяв дідусь.
А в цей час на стінах сітки затріпотіли живим сріблом нові рибинки. Глянувши у воду, я побачив безліч зелених спинок — в «казані» кипіло від кільки.
— Гляди, здається, щось і впало, — з подивом сказав дідусь.
— Схоже на те, що впало, — згодився хтось з рибалок. Затамувавши подих, я дивився, як з води підіймалася сітка,
як все тривожніше снувала в «казані» дрібненька рибка, як все більше й більше рибеняток заплутувалось в густих вічках сітки, безнадійно тріпалося, намагаючись звільнитись.
Минуло ще кілька хвилин, і в сітці спузирилась вода, було таке враження, ніби хтось насипав у сітку безліч срібних грошей та й перемиває їх у зеленій морській воді. Рибалки неквапливо підвели до сітки борт баркаса, вміло вивалили рибу з сітки на дно судна. Пружко заплигали в баркасі рибки, аж замиготіло в очах.
— Гляди, справді пішла кілька, — сказав дідусь.
— Може, й скумбрія та ставрида з'явиться, — з надією в голосі озвався котрийсь рибалка.
— А того й гляди, — згодився дідусь. — Може й з'явитись. Опустивши сітки знову на морське дно, дідусь включив мотор.
Наш баркас, швидко обколесувавши навколо «казана», зайшов до сітки з другого боку. Тут теж був такий самісінький «казан». Тепер уже мені було все зрозуміло в рибальській справі, і я відразу ж вчепився за сітку, допомагаючи рибалкам витягати її з моря. Мене вже не здивувала перша рибинка, що конвульсійно затріпалась у вузенькому вічку сітки. Навпаки, хоч тепер було ще більше кільки, мені здалося, що її не дуже вже й багато. Могло бути й більше. І я так само, як і дідусь та інші рибалки, мовчки опустив сітку на морське дно, не виявивши свого захоплення уловом. Подумаєш, витягли кілька центнерів кільки! От коли б це скумбрія або хоч ставрида, тоді інша справа. І я уже жив надією на те, що вслід за дрібненькою кількою піде стрімка, весела, як поблиск веселки, скумбрія, а за нею ще більша головата ставрида. Дідусь мені розповідав — скумбрія мчить у морі з скаженою швидкістю, бо за нею полює хижа пеламіда.
Вибравши рибу з другого «казана», ми попливли понад берегом туди, де виднівся ще один ставник. Я тепер уже почував себе справжнім рибалкою, вже нічому не дивувався, сидів мовчки на полику на носі баркаса і намагався бути схожим на дідуся та його друзів. Я вже збагнув — рибалки, хоч люди й веселі та гомінкі, в час рибальства небагатослівні. Може, то вони бояться рибу розлякати в морі? А може, то кожний з них так само, як оце й я, мріє про те, що раптом підіймеш з моря «казан», а там виявиться не дрібненька кілька, а повно-повнісінько широкоротої скумбрії. А то ще цікаво було б спіймати чорноспинного дельфіна. Я вже по раз бачив, як вони, оті дельфіни, гралися в морі, переплигували з хвилі на хвилю, ніби спиналися навшпиньки, щоб позирнути, що воно робиться на березі.