— А ти не журись, Павлику, — кажу розжалуваному П'ятниці,— ходімо краще зі мною рибу ловити.
Колишній П'ятниця з надією глянув мені в очі.
— Так я зараз, тільки вудку свою візьму.
— Давай разом сходимо за нею.
Павлик щасливий. Заглядає мені в очі і невгаває:
— Славко — хлопець гарний, — вихваляє він свого невблаганного друга, — тільки шальоний дуже…
— Який?
— Та то мама моя його так зве. Ну, тобто такий, що сьогодні одне, а завтра інше. То він Робінзон, а це вже оцей… як його… А то був він ще отим, що по деревах лазить, ну, Тарзаном. І телефон ми з ним проводили аж з кручі до самого моря. Він такі штуки вміє, що ого!
— Він з тобою дружить лише тоді, коли йому помічника треба?
Я хотів був сказати — «попихача треба», але побоявся, щоб не образити Павлика. Він мені дуже подобався. Робінзон його тяжко образив, а він все одно залишається йому вірним. Та й те сказати — чи зважився б хто з нас вимастити всього себе з голови до п'ят липучою смолою тільки для того, щоб догодити Робінзонові?
Павлик опустив у землю очі. Віп розумів своє становище в тій дружбі і соромився його.
— А мені й самому було цікаво. Хіба, коли П'ятниця, то погано?
Павлик жив у маленькому будиночку серед селища. Видно, в селищі не було злодіїв, а може, Иавликова мама була переконана що з її майна нікому ніщо не знадобиться, бо ніколи не замикала своєї оселі. Павлик затягнув мене до хати. Це була низенька, але дуже чиста кімнатка, стіни якої були геть виклеєні кольоровими плакатами до кінофільмів. Тут була й Анна Кареніна в довгому чорному платті та густій чорній вуалі, тореадор дратував червоним плащем страшного бугая, між ногами Гуллівера, немов під велетенською колонадою, йшли парадом війська короля ліліпутів і ще чимало інших.
— Це все я на пам'ять зберігаю, — похизувався Павлик.
В кутку стояло широке ліжко, заслане білосніжним простирадлом, а над ліжком висів портрет смаглявого моряка.
— А це мій батько… — гордо сказав Павлик. Прихопивши свою вудочку, Павлик пішов з хати. Не роздумуючи, ми подалися до моря.
— А ти справді хочеш зі мною дружити? — допитувався з тремтінням у голосі Павлик.
— А чому ж ні?
— Але ж ти з Коською дружиш?
— А хіба це заважає дружити з кимось іншим? Павлик похнюпивсь:
— Ти тому, що я малий?
— Та що ти? Ми всі повинні дружити один з одним. Розумієш? І ти, і я, і Коська, і навіть містер Ікс.
— Містер Ікс не любить дружити з усіма.
— Ну, це не по-піонерському. Піонери повинні дружити.
— А я ще не піонер, — глухо сказав Павлик. — Я тільки в третій перейшов. Але не думай, що я маленький. Я все розумію. І я дуже сильний. А сміливий я — один жах. Я нічого не боюсь — ось побачиш. І коли хочеш, то ми й рибу разом ловитимемо, і чайку годуватимемо. Ти не думай, що я чайку ту справді собаці хотів віддати. Та ніколи в світі. Я сам не люблю, коли пташок зобиджають. Але ж Робінзон ти знаєш який, йому захотілося полювати. Ти ось побачиш, що я зовсім не маленький…
Павлик заїкався, поспішав, видно, хотів переконати мене в тому, що він може бути щирим і вірним другом. Павлик більше всього, мабуть, боявся залишитись самотнім. Над усе в світі, певно, цінував дружбу і не міг без неї жити.
Ми прийшли до моря.
— Гаразд, — сказав я. — Ми будемо дружити весь час. І чайку разом годуватимемо. Аж поки вилікуємо.
Чорне, вимащене смолою, обличчя Павлика розпливлося в щасливій і радісній посмішці.
СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ
І ось ми знову йдемо з дідусем у море по рибу. Тепер я уже справжній рибалка — мені вже все ясно, що ми робитимемо і як робитимемо.
Зі мною на носі баркаса Павлик. Ох і хороший же він, цей Павлик. Він так здружився зі мною, що ні на крок не відступає. Куди я, туди й Павлик. І головне, що моя бабуся дуже вдоволена нашою дружбою. «Павлик хороший хлопчик, — каже вона, — Він ані кішок, ані собак не зобиджає і такий ґречний. Привітається, коли зустрінеш на дорозі, ще-й кашкета зніме». їй тільки не подобалось, що ото він такий чорний. Довідавшись, що це від смоли, яка перетворила була круглолицього губатого Павлика в П'ятницю, бабуся довго бубоніла — сердито картала «бусурмана» Робінзона, а потім налила гарячої води в ночви та й давай патрати Павлика. «Твоїй мамі за роботою часу немає,— говорила невгавно. — І те сказати — нелегко самотній жінці на світі жити».
Потім ми з ним ходили в будинок відпочинку, і Павликова мама вдала чи, може, й справді не впізнала сина. «Як же це ти додумався, Павлику, вимитись? Чи це вже тебе з П'ятниці розжалували, чи як?»