— Ага!
— Знайшов про що. Та хіба ж то я сам? То ми гуртом… аякже. Відомо, опуче, що хто з мечем до нас, то від меча і той… Аякже — відомо всім — піде до нас ворог — не повернеться.
Говорить щось таке дідусь. Ніби воно й пі до чого. Гуртом, гуртом, а Павлик он моргає — мовляв, не хоче розказати дідусь.
А наша моторка вже наблизилась до першого ставника. Ну, нічого, я ще піддобрюсь до дідуся. Вночі, коли ляжемо спати, він мені все розкаже, я вже знаю.
Цього разу в ставниках було ще більше риби. А в одному — не тільки кілька, а й багато ставриди.
— Ну, значить, пішла риба! — радісно перемовлялись рибалки.
Коли ми повернулись на базу, тут дідуся зустріло радісне повідомлепня.
— А шьо я вам казав? — радів Жорка-одесит. — Телеграма одержана. Табун риби йде, а ви розсуждаєте.
Мій дідусь аж паче помолодшав від того повідомлення.
Я ЙДУ В МОРЕ
Цієї ночі в нашій хатинці ніхто не сплющив очей. Тільки ми з дідусем повернулися додому, бабуся відразу ж напалась:
— О, вже причвалали. Подивіться на них, порадуйтесь!
— А що там таке, стара? Яка це вже тебе муха вкусила? Бабуся вдарила в поли.
— Чи ви чули таке? Ще мене й муха вкусила. Сам щоденно тягає дитину в море, морить голодом, виснажує, а мене ще й муха вкусила. Швидко хлопець уже ніг не потягне, а тобі хоч би що!
— Та що ви, бабусю! Я зовсім не стомився.
— Ще б пак — силач отакий! Самі маслаки стирчать.
— Та що ви, бабусю! Це в мене мускули. Ось помацайте.
Я войовничо стиснув кулак та зігнув праву руку. Мій мускул став твердий, як камінь. Але бабуся не захотіла спробувати моєї сили. Дідусь її ошелешив своїм наказом:
— Годі ораторствувати, готуй торбу. В море йдемо. Риба пішла.
Бабуся з подиву аж оторопіла.
— Скумбрія?
— Та вже ж не кефаль.
Дідусь по-справжньому сердився на бабусю. Не дивився їй в очі.
— То надовго підеш?
— А чи я знаю, який буде улов?
Бабуся якусь мить помовчала, а тоді знову напосілася на Дідуся.
— Отож іще звичка в людини! Як вітер, влетів, і готуй йому торбу. Не міг днів за три попередити. А тепер коли я тобі ту торбу наготую?
— Не бурчи, стара, звідкіля ж мені було знати, коли риба піде.
— Оце так! — загорілися ще більше сірі бабусині очі.— Ти не знав! А я повинна все заздалегідь знати, про все подумати?
Дідусь байдуже махнув великою мозолястою рукою.
— То не думай. Не маєш чого покласти — і так обійдеться. В море йду — не в пустелю.
Та до бабусі нелегко приступитися, з якого б боку не приступав.
— Ти мені, старий, туману в очі не напускай, не гни кирпи. Ич який, уже й слова сказати не можна, уже він наприндився, як будяк на вогні.
І до матері:
— Ох, Оксанко, і намучилась же я з ним, ох і намучилась. Вже я й мовчу, вже я й набираю води в рот — все одно, хоч верть, хоч круть верть, а він виведе тебе з останнього терпіння.
Моя мама Оксана тільки посміхається, бо теж добре бачить, хто кому уриває терпець.
— А ви не турбуйтесь, матусю, я зараз зберу татові, що треба.
Тут тільки я збагнув, що дідусь іде в море і що саме тепер почнеться справжня рибна ловля. І мені так захотілося й собі піти в море разом з дідусем. Тим більше, що я теж рибалка, бо вже двічі ходив вибирати рибу з ставників і пообіцяв дідусеві стати рибалкою.
— Мамо! — кажу рішуче. — А я теж з дідусем.
Мама здивовано зиркнула на мене. Суворо сказала, так як говорила завжди, коли рішуче в чомусь відмовляла:
— Товаришу Данько! Ви, здається, беретесь не за свою справу. Вам, здається, і на березі не тісно?
— От і тісно! — кажу я. — От і тісно! І все одно — я піду з дідусем. Правда ж, дідусю?
Дідусь ніби й не почув мого прохання. Я зрозумів — він не заперечує, але, видно, не хоче сваритись з бабусею та мамою. І я почав відстоювати своє право:
— Що я — гуляти сюди приїхав, так? Що я — на березі повинен вилежуватись та бутербродики їсти? Я не хочу, як той Асик, я хочу дідусеві допомагати. Все одно я поїду з дідусем.
— Ич ти, який рибалка! — посміхнулась мама.
А бабуся знову накинулась на дідуся:
— Ач, до чого доводить твоє виховання. «Сідай в баркас, онучку», — перекривила вона дідуся. — От і досідався! І коли вже ти, старий, думатимеш над тим, що робиш…
Я мало не плакав. Я вже бачив, куди воно йдеться: дідусь би взяв мене, але мама та бабуся не дозволять.
— А хто ж твою чайку годуватиме? — запитала, вагаючись, мама. — Вона ж з голоду загине.
Я на мить задумався. Так, справді, чайка може загинуть з голоду. Але ж в мене були друзі…