Купаюся я собі та й купаюся, навіть не чую, що мама згори гукає. Попереджає, щоб не плив далеко. «В Турцію, гляди, не запливи», — насміхається. А вона мені дуже потрібна, та Турція. Що я — капіталістів не бачив, чи що? Потрібні вони мені, щоб з самого малечку почали мене експлуатувати? «Не треба мені ніякої Турції! — гукаю до мами. — Мені й тут не тісно».
Довго я плавав, аж поки не втомився. А плаваю я добре.
Руками гребу, ногами бовтаю, аж бризки летять до неба. Там, вдома, в Білорусії, в нас річечка є, Птич називається, я її — раз-два — перепливаю. Ну, а море все одно не перепливеш — то я далеко і не запливаю, мені й біля берега добре. Затулю вуха й ніс руками та й під воду. Я вже навчився добре пірнати. Пірну під воду і сиджу або ногами бовтаю — пливу…
Виліз на берег і почав дивитись на море. Аж там ген-ген, де небо сходиться з морем, плив якийсь пароплав. Манюсінький-манюсінький. Я спочатку подумав був, що то мій дідусь на своєму баркасі, аж приглядаюсь — ні. На тому пароплаві справжня труба і дим стелеться позаду. Тоді я взяв камінця, і хоч знав, що то марно, а спробував до того пароплава докинути. Еге ж, докинеш — коли пароплав он де, а камінець бовкнув у воду недалеко від берега. Але я не перестав кидати в море каміння. Мені було цікаво змагатися самому з собою. Кину камінець, запримічу, де він упав, а тоді другий пробую ще далі закинути. Та раптом я побачив, що замість одного камінця в море полетіло два. Що за диво? А за спиною ще хтось і озивається:
— Давай — хто далі.
Оглянувшись, я побачив хлопця. Теж, мабуть, шестикласник, тільки дуже товстий. На зріст вій був такий же, як і я, але втричі ширший від мене. Кругловидий, кирпатий і рудий-рудий, немов осмалений. І вії руді, і чубчик — рудий, і на щоках цяточки — теж руді.
Я нічого йому не відповів. Кинув у море камінця. Він клокнув у воді, здійняв срібну бризку.
— А я далі, — сказав товстун.
Підплигнувши на одній нозі, він розмахнувся з усієї сили і шпурпув камінця. Камінець справді впав значно далі від мого. Це мені не дуже сподобалось, і я, вибравши круглого камінця, теж підплигнув на одній позі, розмахнувся з усієї сили і пошпурив його в море. Хай тепер докине цей хвалько.
Так ми кидалися камінням, може, з півгодини. То товстун мене перемагав, то я товстуна. Не знаю, до якого часу б ми змагались, коли б раптом згори хтось не крикнув:
— Асику!
На кручі стояла жінка.
— То моя мама, — повідомив товстун.
Та хай би він і не сказав цього, я відгадав би й сам, що то його мама. Вона була така ж руда й товста.
— Що ти там робиш, Асику? Ти кидаєш каміння, Асику? З твоїм здоров'ям кидати каміння? А їсти хто буде?
— Я не хочу їсти, — мов недорізаний, зарепетував хлопець.
Я вже поїв усе, що ти давала.
Ліниво перевалюючись, жінка почала спускатися з кручі на берег. В руках вона тримала щось загорнуте в папір.
— Коли воно було, те «поїв»? Я тебе до моря привезла не для того, щоб ти тут голодував. Ти скоро й ніг не потягпеш.
— Потягну, — в розпачі зойкнув Асик. — Я он навіть каміння кидаю далі від нього.
— Я тебе покидаю. Тобі, Асенько, не можна робити різких рухів. Ти повинен слухати маму.
— Не буду! — сердито округлив очі Асик. Він пустився берегом навтікача.
— Не буду їсти! — репетував він. Мати подалася за ним навздогінці.
— Асенько! Не будь дурником. Не сердься на маму. На маму не можна сердитись. Мама тобі добра бажає. Ось поїж бутерброда з маслом. Іди поїж — не примушуй маму бігати за тобою. В мами теж печінка…
Зупинившись віддалік, Асик почав переговори:
— А велик з мотором купиш?
— Все куплю. І велосипед, і мотоцикл. І з мотором, і без мотора — тільки поїж.
— А не обдуриш?
— Ну, коли ж тебе мама обдурювала, Асенько?
— Ну, гляди ж. Але з'їм тільки половину.
— Половину, половину, Асепько.
Вони вмостилися на морській гальці, заговорили стиха. Щоб не заважати їм, я рушив у другий бік понад берегом. І відразу ж зустрівся ще з одним хлопчиною. Він був зовсім не схожий на Асика. Високий, засмаглий, як негреня, чорноокий, в солом'яному брилику, з вудкою в одній руці і в'язкою бичків, що тяглися по камінню, в другій. Він весело дивився в бік Асика та його матері і посміхався.
— То твій друг? — запитав зневажливо.
— Чому це мій? — обурився я.
— А я бачив, як ви камінці кидали.
Я промовчав. Кидали, то й кидали. Подумаєш — хіба коли з ким кинув камінця, то вже він тобі й друг?
А рибалка, мабуть, не думав так швидко йти звідси.