— Павлик чайку догляне.
Мамі не було чого заперечити, і вона, розгубившись, сказала:
— Справді, тату, візьміть з собою і мене з Даньком. Ох і давно ж я не була в морі.
Дідусь радісно посміхнувся в вуса, а бабуся сплеснула в долоні:
— Ти при своїх, Оксано? Приїхала в гості до матері та й подалась би в море?
— А хіба вона тільки до матері приїхала? Мо' ж вона й до батька теж.
Як бабуся не сердилась, як не картала дідуся, як не відговорювала маму, нічого не допомогло. Ми з мамою твердо вирішили йти з дідусем. Тоді бабуся сказала:
— Ну, то хоч Данько хай вдома лишається.
— Нізащо! — вигукнув я рішуче.
Бабуся, бурмочучи, почала готувати нам у дорогу їжу, а я подався до Павлика.
Павлик ще не спав. Саме повернулася з роботи його мама, і він вечеряв разом з нею. Я сказав йому, що йду з дідусем у море.
— Я з тобою! — готовно відгукнувся Павлик. І тоді я трохи схитрував:
— Я просив дідуся, щоб він і тебе взяв, але дідусь відмовився. Сказав, що іншим разом.
Павлик захпикав:
— Мені завжди так. Коли що-небудь — так Павликові й зась. Мені стало жаль друга. І я йому сказав:
— Але ми все одно разом не змогли б виїхати. Павлик запитально лупнув на мене з-під брів.
— А то чому?
— Бо чайка загинула б з голоду. її треба годувати. Павлик якусь хвилину думав.
— Так, — · нарешті згодився він. — її треба годувати. І, глибоко зітхнувши, вирішив:
— То ти їдь, а я догляну чайку.
— Ти справжній друг, Павко. Я цього ніколи не забуду, — подякував я гаряче.
Павлик не міг спати. Він прийшов на берег моря до риббази, звідкіля десь опівночі відчалив наш баркас. Він енергійно махав мені рукою. Та швидко ми віддалились від берега, і маленька постать Павлика розтанула, загубилась у темряві.
— Даньку! Повертайся швидше! — тільки й почув я призивне з далекого берега.
Я НІЧОГО НЕ БОЮСЯ
Вам доводилось коли-небудь мандрувати морем? Серед ночі, далеко від берега, на справжньому рибальському моторному баркасі? Коли не видно берега, немає близько ніяких суден, тільки далекі-далекі вогники в темряві нагадують про те, що десь позаду залишилась земля, сонне селище і буркотлива бабуся?
Я міцно притулився до мами. Вона прикрила мене хусткою, пригорнула до себе, і мені було так тепло-тепло і так хороше. Я бачу дідуся — не дідуся, а лише його міцну постать на кормі, що затуляє собою половину небозводу. Над головою в дідуся миготять зорі та синіє високе небо.
За бортом хлюпочуться і б'ються морські хвилі, за кормою шипить вода, терпко пахне морем, рибою і водоростями. Баркас дрібно тремтить, похитується на хвилях і летить уперед, у ту таємничу далину, де небо сходиться з морем, де навіть найбільші морські кораблі здаються іграшковими. Тож яким манюсіньким здаватиметься завтра вдень, коли дивитися з берега, наш невеличкий рибальський баркасик. Мабуть, бабуся, як не приглядатиметься — не побачить нас у далекому морі.
Але я нічого ие боюся. Зі мною дідусь і мама. І я пригортаюсь до мами не тому, що мені страшно, а тому, що дуже приємно відчувати, як мама ніжно пригортає мене до себе. Вона мене дуже любить, моя мама. Хоч вона про це ніколи й не говорить, але я знаю — любить. Любить навіть тоді, коли сердиться на мене, коли проганяє від себе і каже: «Йди геть, поганий, неслухняний хлопчисько». Тоді мені стає дуже боляче і жаль мами, тоді я дуже серджусь сам на себе і хочу помиритись з нею. Я кидаюсь до мами, обнімаю, хочу поцілувати, а вона відпихав мене геть. «Тікай від мене, ти неслухняний хлопчисько. Ти полюбиш маму». — «Люблю!» — кричу тоді я, а вона не вірить. Не вірить і все. Аж поки не заплачу та пробачення не попрошу — не вірить. А вже тільки коли заплачеш — тоді повірить, пробачить, обніме та ще й сама заплаче. Добра вона в мене, дуже ласкава моя мама Оксана.
І я забуваю про все. Прислухаюся до того, як хлюпочеться море, дихаю пахучим морським повітрям і дивлюся в небо. Читаю по зорях. Я вмію читати в небі. То мене теж мама навчила. Я знаю — оті сім великих яскравих зірок називаються Великим Возом. Коли через дві крайні зірки провести рівну лінію, то вона вкаже яскраву зірку, що зветься Полярною. Мама каже, що Полярна зірка весь час стоїть на місці і вказує нам північ.
— Дідусю, ми на схід йдемо? — запитую я в дідуся.
— А ти не спиш, Даниле? Ич ти, який рибалка. Спи, онучку, спи.
Мені зовсім не хочеться спати, але я замовкаю. Хай думає дідусь, що я сплю, а я не буду спати. Адже це я вперше так далеко від берега. Тож хіба можна спати? От приїду до себе в школу, розказуватиму про цю нічну мандрівку, запитають мене, а що я скажу? Скажу, що спав усю дорогу?