Ми з мамою сидимо посеред човна, на широкій лаві. Рибалки позгиналися на дні баркаса, про щось тихо перемовляються, мабуть, курять, бо тхне тютюновим димком. Мама теж не спить, сидить тихо, щось думає. Я знаю, про кого вона думає. То вона про татка. І я не помиляюсь. Через хвилину вона озивається до дідуся:
— Сашко знову написав.
Сашко — це мій татусь. Він писав нам з мамою коли не щодня, то через день.
— А-а, — байдуже тягне дідусь. — Що ж він пише? В гості до тестя не збирається?
— Не збирається, мабуть, — зітхає мама.
За бортом хлюпочуться хвилі, б'ються сердито об борт.
— Не до гостей зараз, — згодом заговорив дідусь. — Нелегко їм, воїнам нашим. Бачиш, он знову голову підіймають паразити, їм, бач, Лівану захотілось, Ірак спокою їм не дає. Люди он, читав я, з неволі вириваються, а вони, бач, якої — не хочуть свободи їм дати.
В мене серце виповнюється гордістю. Ось я їду морем. Разом з дідусем, з мамою. А бабуся на березі лишилась. А інший мій дідусь — той, що в колгоспі,— лошаток доглядає. І всюди так тихо, так хороше. Таке ясне і високе небо. І такі ясні і мигтючі зорі. І цю тишину, цей спокій оберігає мій татусь. І отой старший лейтенант, товариш Малимонов, що зустрівся нам удень з дідусем на морі.
— Мамо, — шепочу я. — А ти знаєш, морем шпигуни крадуться до берега.
Мати здригнулась.
— Ти спросонку, Даню?
— Ні, мамо, я не сплю. Спитай у дідуся.
І мені раптом захотілося розповісти мамі, який наш дідусь герой, що він уже не одного шпигуна виловив з моря.
— Ось спитай у дідуся, як він шпигунів ловив.
Але дідусь нічого не захотів розповідати. Він розсердився на мене.
— Ану спати, хлопче. Вигадник такий.
— Але ж вас попереджав старший лейтенант.
— Так то ж мене попереджав, не тебе.
Я замовк. Справді, мені старший лейтенант не говорив нічого.
На сході, там, де небо обнялося з морем, заясніло. Зажеврілось високе небо, а зірки стали ще більші і мигтючіші. Я згадав, що саме в такий час, мабуть, десь по небу мчить супутник, і почав пильно дивитися вгору. Інколи мені здавалось, що зірки раптом рушали з свого місця і починали летіти нам назустріч. Але швидко я збагнув — то баркас хитався на морі, а разом з ним хиталися й зорі.
Мама, мабуть, подумала, що я заснув, міцніше притулила мене до себе, загорнула мої ноги в хустку.
— Заснув рибалка.
Я ледь стримався, щоб не пирснути зо сміху. Але стримався. Хай думають, що я сплю. А я все одно не спатиму, я таки ще раз побачу в небі супутника.
— Боюсь я, тату, — раптом тихо сказала мама, і я аж завмер від несподіванки. — За Данька боюсь.
От тобі й раз. Чому це боялась за мене мама? Що я, один, чи що, вийшов у море?
Мені стиснуло гнівом серце. Я сам би потопив на самісінькому дні Чорного моря отих, що хочуть війни. Вони, гади, там про війну думають, а моїй мамі серце болить. Я вже помітив, як хмуриться в мами чоло і якими задумливими стають очі, коли вона чує про отих, хто війни хоче.
— Я ніколи не забуду того, як фашисти вбивали дітей… — каже мама.
— Ну, те вже більше не повториться, — впевнено відповідає дідусь. — Не дозволять тепер їм розгулятись. Та і в пас не та сила, що була колись. Найгарячішу голову охолодимо.
І мені стає спокійніше на серці. Я цілком згоден з дідусем. Та й татусь мій переконаний, що нікому тепер не дозволять розпочати нову війну.
— Супутники он наші навколо землі кружляють, — каже дідусь.
І я рвучко підіймаю голову.
— Де супутники?
Мама кладе на мою голову теплу руку.
— Спи, синку, спи спокійно. Сьогодні супутник не пролітає над Одесою.
І я згадую — правда, в газеті не писалось про супутника. Значить, я даремно його жду. А небо тим часом на сході зовсім розжеврілось, на морі стало ще видніше, мабуть, коротка літня ніч закінчувалась. І зрозумівши, що ночі наступає кінець, я враз відчув, як щось налягло мені на очі, склепило повіки. То ранковий сон наліг мені на груди. І я вже не хотів з ним змагатись. Навпаки, я із задоволенням поплив йому назустріч, і через хвилину мені здалось, що я й зовсім не в рибальському баркасі, а, ніби той баркас, сам розрізаю грудьми високі морські хвилі. Не знаю, скільки я плив би і куди б заплив, коли б раптом не налетів на підводний камінь. Мене всього струсонуло, я відчув, що наштовхнувся на якусь твердь.
Прокинувшись, побачив, що вже був ранок, сходило сонце, а наш баркас пристав до берега.
Перед нами височіла крута кам'яниста гора.
СТАВРИДА
Ловити в морі рибу не дуже важко. Варто тільки забажати, і кожний може стати рибалкою.