Я був упевнений, що риба прийде. Мені дуже хотілося першому побачити її, але ніяких ознак наближення риби я не помічав. Тільки чайки великим табуном вились у морі, то шугали вниз, то здіймалися вгору, весь час наближаючись до нашого берега. Та ще я помітив, як на море лягла ледве помітна тінь, поповзла морською гладдю.
В дідуся затремтів голос:
— Ну, дивись, Даньку. На твоє щастя… Йде! Йде ставрида! В діда палали вогнем очі. Він став на коліна, гукнув униз:
— Еге-гей, хлопці! Пильнуйте там біля лебідки!
Знизу почувся радісний відгук. Видно, дідові хлопці раді були пильнувати. Я бачив — рибалки кипули їжу, підскочили до лебідки.
Я знову дивився в море. І нічого не бачив. Тільки чайки вилися в повітрі,— але ж вони щодня шниряють невтомно над морем! — та легенька тінь ледь-ледь пересувалась по морській рівнині.
— Ну, тепер бачиш, Даниле? — запитав у мене дідусь.
Хоч мені було й соромно від того, що я нічого не бачив, але я зізнався:
— Нічого не бачу, дідусю.
— От туди до бісового батька! А ще рибалка. А ти, Оксано, бачиш?
— Та і я щось стала недобачати, — засміялась мама.
Дідусь загадково посміхнувся, а сам не зводив очей з моря. — Чайок бачите? Ну, ото ж і воно. Мов маяки, вказують чайки шлях риби. Он пригляньтеся, пригляньтеся уважніше до моря, бачите, мов тінь насувається…
Я зиркнув угору, на сонце. Воно світило яскраво, сліпуче, в синьому непроглядному небі — жодної хмаринки. Значить, ніякої тіні не могло бути на морі! І я закричав на весь берег:
— Бачу! Бачу! Вона, мов тінь від хмари, йде по воді. Дідусь був задоволений.
— Ну, ось-ось. Буде з тебе рибалка, Даниле, обов'язково буде. Тепер побачила рибу й мама.
Ми втрьох не зводили очей з моря. А великий косяк риби, мов тінь від хмари, насувався на берег, до того місця, де стояла наша пастка. Ми мовчали. Я турбувався — чи зайде ота хмарина в наш «казан», чи промине?
От потемніло море біля самого мису й тінь потяглася понад скелястим берегом до входу в «казан».
Гей-гей! Будьте там напоготові! — гукає вниз дід.
Знизу відповідають:
— Вже готові!
А риба тим часом наблизилась до ставника, почала виповнювати «казан». Мені аж подих перехопило — а що, коли налізе стільки риби, що всі сітки нам розірве? Але я боявся вимовити своє занепокоєння дідусеві.
А хмарина тим часом насувалась на наш ставник, закрила його повністю. Я побачив, що поза ставником пішло дуже багато риби, і зрозумів — її стільки гуляє в Чорному морі, що й за вік не виловиш.
А дідусь враз загукав до рибалок:
— Тягни кодолу! Закривайте «казан». Живо, живо, хлопці!
«Хлопці» — це були чоловіки, може, трохи молодші від дідуся — швидко почали крутити лебідку. Я знав — то вони підіймають з морського дна сітчану стальку. Коли вона підійметься над водою, тоді вся риба, що зайшла в «казан», опиниться у загорожі.
Ми залишили своє рибальське «гніздо» і поспішили донизу. Я біг першим. Я дуже хотів побачити, як буде закритий «казан».
Але спізнився. Коли я прибіг до рибалок, вони вже не крутили лебідки. Витираючи піт і світячи радісними очима, поспішали до моторок.
За хвилину зачмихали мотори, збурунивши воду, баркаси відпливли від берега, поспішили до «казана». Прийшов дідусь, зняв з голови бриля, витер рукавом широкого лоба і наказав підіймати сіті.
Я плигнув в один з баркасів і вхопився за мокру вірьовку,
ШТОРМ
Шість днів ми виймали з «казана» по разу, а бувало, що й двічі на день рибу. Моторні баркаси, доверху навантажені рибою, важко чмихаючи, відпливали на риббазу. З риббази вони поверталися порожняком, весело здіймаючи високі гребені на морі.
Я за ці дні став справжнім рибалкою. Часто я першим, польоту чайок, передбачав наближення риби, першим помічав на морі тепер уже добре знайому мені ледве помітну тінь.
Потім риба перестала підходити до нашого берега. Просиділи ми один день в рибальському «гнізді», а жаданої тіні на морі не з'явилось. Зникли кудись і чайки, видно, їм нічого було тут робити. І тепер, коли удача повернулась до нас спиною, я згадав свою чайку, згадав Павлика, Коську, бабусю і засумував. Мені дуже хотілося їх побачити. А бабусю найбільше від усіх. Хоч вона й буркотлива в мене, але ж рідна. То, видно, в неї характер такий — не може мовчати. І ще потягло мене на стару черешню біля тієї загорожі, де показують кінокартини. Адже там десь хлопці картини переглядають, а я годинами дивлюся на широкий екран моря, де ось уже другий день не з'являється жодної рибини.