Тим часом зіпсувалась погода. Подув з півночі холодний вітер, по морю загуляли густі хвилі з білими гребенями. Дивишся на море, і тобі здається, ніби там тисячі чайок припали до хвиль, змахують крилами, хочуть знятися вгору і ніяк не можуть одірватися від води. Море зелене-зелене, таке, яким ще я не бачив його ніколи, тільки вдалині, там, біля самого обрію, — синє, волошкове. По небу мчать шматки сивих, рваних хмар, кудись поспішають, намагаються перегнати одна одну.
В мене підупав настрій. Дідусь ніби відчув це, бо сказав:
— Ну що ж, Оксано, повеземо, мабуть, Данька додому. Попрацював він добре, вся база рибою завалена, можна й відпочити.
І я щиро порадів тим словам, хоча й знаку не подав. Але дідусь, мабуть, зрозумів мене без слів, бо наказав дядькові Семенові готувати в дорогу моторну.
В дідовій бригаді багато рибалок. Я з усіма ними здружився за цей тиждень. Але найбільше мені подобався дядько Семен.
Дядько Семен — наймолодший в дідовій бригаді. Йому вже за тридцять, але він живе одиноко, в рибальській хатині на краю селища. Він мовчазний, вайлуватий і ходить завжди насуплений. Сила в нього спортсменська, як схопить за сітку, то аж кодоли тріщать, а слова від нього зайвого не почуєш.
Дядько Семен був дуже акуратним. Сам ні за холодну воду не візьметься, а тільки хай-но дідусь йому накаже — одразу все виконає. Отож за кілька хвилин Семен приготувався в дорогу.
Наш баркас виходить у море. На кормі — дідусь, ми з мамою попереду, Семен посередині, біля риби. Широкоплечий, головатий, похмуро поблискує своїми сердитими сірими очима з-під важких брів. Він за весь час, поки ми ловили рибу, жодного разу не голився і весь обріс сірою колючою щетиною.
Решта рибалок лишилася біля «казана», бо дідусь сказав: «А може, ще ставрида піде?»
Чим далі від берега, тим неспокійніше море. Наш баркас то здіймається на хвилях, то падає вниз. Мені такі мандри не дуже подобаються, але я мовчу. Мама, видно, думає про щось своє, дивиться в морську далину, мружить очі. Гострий мис, біля якого прилип наш ставник і де серед голого каміння лишилось наше рибальське «гніздо», швидко втікає і вже не здається виступом у морі, а зливається з усім берегом. Тут, у відкритому морі, вітер був ще холодніший, пронизував до самих кісток, і я мимоволі пригорнувся до мами. Мені захотілося вже зараз бути вдома.
Але я зрозумів, що додому і не так близько і не так просто потрапити.
— Даремно вийшли в море, — буркнув Семен, — того й гляди шторм зірветься.
Дідусь нічого йому не відповів, тільки суворіше звів на переніссі брови, а мама тривожно блиснула на Семена очима. І я втратив спокій. Я ще ніколи не бачив морського шторму. Але я не раз бачив морські шторми в кіно, про них розповідав мені Коська, навіть такий досвідчений моряк, як Жорка-одесит, і той з жахом згадував всі пережиті ним шторми. В мене мимоволі мороз йшов поза шкірою. Мені й хотілося відчути, як воно буває в морі під час шторму, але я боявся навіть подумати про те, що робитимемо серед моря, коли підіймуться десятибальні вали.
Я ще тісніше пригортаюсь до мами. Хто ж іще, коли не вона, врятує мене від шторму, від розбурханого моря, від усіх страхіть? І мені стає спокійніше на душі. Мені навіть уже нічого не страшно. Чого я маю боятися, коли зі мною мама? І дідусь. А тим більше, що шторми так відразу ж не зриваються, ми встигнемо вчасно повернутися в селище.
Далекий берег, де ми стільки днів ловили рибу, ніяк не встоїть на місці,— то здіймається вгору, то опускається вниз, а то й зовсім ховається з-перед очей.
Час тягнувся так нудно і повільно, ніби оці набридливі хвилі з білосніжними гребенями. Вода хлюпотіла об стіни баркаса, інколи білі бризки несподівано обпікали мої босі ноги. Пахло морем, рибою і дідусевою люлькою. Дядько Семен, зігнувшись на сидінні, солодко куняв, здригаючись, коли на нього потрапляли дошкульні бризки. Тільки дідусь упевнено дивився вперед, спокійний, невтомний, і мені спокійніше ставало на серці.
Я й сам не запримітив, коли закуняв, зігрівшись біля маминого боку. Але й уві сні пам'ятав, що ми пливемо мором, я чув, як гойдало на хвилях нашу моторку, мене і сонного переслідував неприємний бензиновий перегар, бо вітер підганяв нас із корми.
Не знаю, чи довго я дрімав, а тільки прокинувся від якогось тріску та вибуху і відразу ж побачив, що вже настав вечір. А ще побачив, що навколо нас все кипіло і пінилось, що нашу моторку кидало з хвилі на хвилю, як легеньку тріску, звалювало то на один бік, то на другий. Дядько Семен уже не спав, а спритно виливав дерев'яним корячком з дна баркаса воду. Мама з жахом дивилася на хвилі, і тільки один дідусь, з погаслою люлькою в зубах, спокійно тримав у руках руля і сміливо дивився вперед.