— А, прокинувся, моряче, — посміхнувся до мене дідусь, — Ну ось тобі й справжній шторм, хлопче, та ще й з грозою.
І тільки тепер я побачив: темно стало на морі не тому, що наступили вечірні сутінки, а через те, що з берега на море насунула важка чорна хмара. Мов на підтвердження дідусевих слів, чорну хмару враз пронизала покручена вогненна стріла, над самою головою тріснуло, гупнуло, а потім покотилося-покотилося в усі боки по розбурханому морю. Мама стиснула мене так у своїх обіймах, аж я мало не крикнув од болю. Я знав — мама завжди боялася грози.
Мені стало жаль маму. На тобі — мало того, що гроза, так ще й на морі. І я почав її заспокоювати.
— Думаєш, мамо, коли грім стукає, то обов'язково й попаде? Хай спробує, хвилі, гляди, он які, а наш баркас зовсім маленький. Нас і не помітиш у морі.
Мама нічого не відповіла, тільки ще міцніше притиснула мене до себе.
На морі враз запанувала тиша. Тільки хмари сунуть важкі та блискавки полосують небо, і жодного подиху вітру. Я дивувався: то чому ж кипить і бушує море, коли навколо такий спокій? Я навіть хотів був спитати про це в дідуся, але саме в цю мить на нас налетів такий скажений порив вітру, що мало не перевернув нашої моторки. А за ним хлюпнув дощ — густий, колючий. В одну мить він сховав з-перед очей усе — і високі хвилі, і далекий обрій.
Дідусь щось кричав до дядька Семена, той поспішно витяг звідкілясь важкого брезента та й накинув його нам на голову.
Мені здалося, що відразу затихли пориви холодного вітру, ніби припинився дощ, і в одну мить перестало кидати з боку на бік наше суденце.
А дідусь, щоб заспокоїти нас, гукав на все море:
— Нічого, дитинчата, нічого. Не в таких бувальцях бували, не лякайтеся тільки. Чуєш, Оксано?
Його голос доходив до нас, мов з неба. Чулися страшенні удари грому та густе сичання дощу, що сік об брезент. Швидко по брезенту потекли густі патьоки на дно моторки, і ми опинились у воді. Тоді мама схопила порожню консервну баночку і почала допомагати дядькові Семену виливати воду. Я хотів і собі взятися за цю роботу, але не знайшов ніякої посудини. І я почав жменями вихлюпувати воду за борт.
А гроза лютувала, море кипіло й казилось. Я бачив через борт високі гребені зеленопінлих хвиль і ждав — ось-ось один з тих велетенських гребенів вмить накриє і мене, і маму, і дідуся, й дядька Семена і потопить нашу манюсіньку посудину. Тільки тепер я зрозумів — паша моторка дуже мала для такого шторму.
Але час минав, море ревіло, гроза потроху відступала, а жодна хвиля не сміла затопити нашого суденця. І я тоді зрозумів, що море не таке вже й страшне для досвідченого рибалки, для такого, як мій дідусь. І я рішуче зсунув із своєї голови брезент.
Я знову бачив дідуся і любувався ним. Весь мокрий, з обвислими довгими вусами, з яких двома цівками котилися дощові краплі, з люлькою в зубах, він міцно тримав у руках кермо, граючи сильними мускулами рук, щільно обтягненими мокрою сорочкою. Помітивши мене, дідусь посміхнувся одними очима, на його обличчі спалахнув ясний промінь. Я зрозумів — поки я з дідусем, мені боятися не треба. І я голосно запитав:
— Дідусю! Скільки балів?
— Го-го! — озвався дідусь ніби з незмірної далини.
— Скільки балів, питаю?
— Балів?
— Еге!
— Не міряв!
І дідусь засміявся. Я відчув — ніякі бали не страшні дідусеві, хай хоч сто їх буде. Хай хоч море кипить, мов вода в казані, все одно дідусь сміливо перепливе його своєю легенькою рибальською моторкою.
І я сміливіше глянув у морську далину. Вона вся кипіла, пузирилась, ревла і свистіла, загрожувала і лякала, а мені було зовсім не страшно. Я відчув себе моряком, рибалкою, людиною, якій у майбутньому доведеться не раз водити баркаси ось так, через штормове море, як оце веде зараз нашу моторну мій безстрашний дідусь.
І справді, десь через годину чи, може, й більше ми побачили знайомий берег, пожовклий каштан на високій кручі і нашу хатину. Придивившись, я помітив на березі бабусю. Маленька, сивокоса, вона не злякалась дощу. Стояла на кручі, поставивши козирочком руку над очима, дивилась нам назустріч. І мені так захотілося крикнути їй, щоб аж звідсіля почула, що ми приїхали щасливо, що з нами навіть у найбільший шторм і бурю ніколи нічого не трапиться.
А коли ми зійшли на берег, дідусь обняв мене за плечі, потім міцно взяв під руки, підняв угору, поцілував в обидві щоки і сказав:
— Ну, Данько, тепер ти в мене справжній рибалка.
БЕРЕГОВІ НОВИНИ