Ну, тепер дістанеться дідусеві від бабусі. Вона йому голову прогризе за те, що повіз нас з мамою в море під час шторму. Мені аж жаль було дідуся, і я вирішив — сміливо захищатиму його від бабусі.
Та я помилився. Бабуся й словом не обмовилась про бурю. Подала на стіл їжу, запросила всіх до вечері і тільки тоді взялася за дідуся:
— То ж ото вже в тебе, старий, висохло зовсім у голові — забрав дітей та її потяг на цілий тиждень у море. Замість того, щоб відпочити, хоч би ж і Оксані,— рибу тобі мусила варити. Дитину он потяг з собою, людські діти то в кіно, то на концерті, а наш в баркасі гнувся. І вже що як вигадає, і вже що як вимудрує, то хоч танцюй. Та їж же, їж, чого носом крутиш, на посудник позираєш, як той Беззубка. Немає, нічого немає, повечеряєш і без випивки.
— А ти не вигадуй, стара, а й собі їж, бо балачкою сита не будеш, — сказав дідусь.
А мама, видно, щоб змінити розмову, сказала:
— Ох, і перетрусилася ж я! Такого шторму — скільки й живу — не бачила. Та ще гроза — з блискавками, з громом.
Бабуся заспокоїла маму:
— А чого тобі було боятися? Що йому, — кивнула на діда, — вперше? Хеге! Та він, бувало, і не в такі штормища та бурі блукав у морі! Що там той літній шторм? Іграшка. То коли восени задме та збунтує. На березі сидіти страшно, так і здається, що обвалиться оця круча та й піде в провалля. А він же в морі. Що твоя трісочка, баркас отой на хвилях літає — то здійметься, як чайка, до неба, то вниз шугає, до самісінького дна. Ого, коли б батько боявся тих штормів, то вже давно б краби з'їли. Бабуся непомітно підклала смажені в дідусеву тарілку.
— Та їж, старий, моторніше, лижеш, наче той кіт. Отакий мужчина, а їсть, як немовля.
З того дня я вже ніколи не турбувався про дідуся. Побачив, що бабуся тільки на язик гостра, а на поталу дідуся не віддасть.
Ще ми не встигли й повечеряти, як почувся знайомий свист з вулиці. То Павлик. Бабуся теж одразу його впізнала.
— О, вже приятель твій з'явився. Тут ні вдень ні вночі не давав спокою. «Де Данько та й де Данько?» Чайці твоїй все бичків носив на горище. Кажу: «Ти мені ще хату там запалиш!» Клянеться капосне хлоп'я: «Я й сірників не ношу з собою, я тільки Данькову чайку годую».
Нашвидкуруч повечерявши, я вибіг на вулицю. Павлик мене ждав біля хвіртки. Я аж не впізнав його відразу — видно, мама постаралась та зовсім відмила на ньому смолу, і він з чорномазого став рожеволиций. Він дуже зрадів мені, не знав, чим і похвалитися наперед.
— А сьогодні йде нова кінокартина. Цікава-цікава. Ну, знаєш, там про війну, а як зветься — забув. Підемо?
Що за дивне питання? Та я за кінокартинами засумував у морі більше, ніж будь за чим. Але я запитую про інше:
— А як чайка?
У Павлика засяяли оченята.
— Ого! Вже обома крилами махає, а бички їсть, немов за себе кидає.
Мені захотілося зараз же побачити свою чайку. Тим більше, що в мене для неї була приготовлена в'язанка ставриди. Я на хвилину забіг до хати, схопив ту рибу, взяв свій ліхтарик і знову вибіг на вулицю.
Надворі сутеніло. Стежки вже трохи просохли, і ми, вибираючи, де сухіші місця, пробралися до дідусевої хати. В одну мить опинилися на горищі. Тут було вже зовсім темно. Я засвітив свій електроліхтарик. Яскравий сніп світла з зеленою смужкою навколо побіг горищем, вириваючи з темряви то жовті соснові крокви, то купу старих сіток, то запилені дошки і, нарешті, спинився на здивованій чайці. Вона стояла, високо піднявши голову, і з острахом крутила в усі боки головою. Мабуть, їй здавалось, що то корабель на морі засвітив прожектора.
Освітлюючи чайку, я обережно підкрався до неї, схопив за шию. Вона почала була пручатись, тоді я погасив ліхтарика. Настала непроглядна темрява, і чайка завмерла у моїх руках. Я виніс її на середину горища, сів на старі сітки і тільки тоді знову засвітив світло. Чайка зачудовано крутила головою.
— Павлик, давай рибу.
Павлик не забарився. Він одразу ж підсунув чайці під носа чималу ставриду. Чайка, повагавшись якусь мить, схопила ту рибину дзьобом, підкинула вгору, схопила за голову і в одну мить проковтнула.
— Вона й акулу проковтнула б, — з гордістю мовив Павлик. Після того як чайка наїлася, я уваяшо оглянув її поранене крило. Справді, за ці дні воно майже зовсім загоїлося. Тільки струп ще залишався на тому місці, де був нанесений удар камінцем.
— Швидко вже літатиме, — сказав я, випустивши чайку. Струснувшись, а потім змахнувши обома крилами, вона пішла в куток. Чайка хотіла спати, і ми, щоб не заважати їй, полізли з горища.
Потім Павлик розповідав мені про новини. Виявляється, що тут мало не втонув Асик. Вирвавшись од матері, він сам прийшов на берег моря, заліз у воду і почав плавати. Плаває він погано, тільки тоді, коли руками та ногами за землю тримається. А то трохи наловчився плавати та так осмілів, що почав навіть метрів за п'ять відпливати в море. І саме в той час, коли він плив над ямою, з'явилась на березі його мама, зчинила крик. Асик перелякався та й пішов на дно. Що тут робилося! Асикова мама знепритомніла, а він, хоч і дістав ногами дна, але, стоячи у морі по шию, репетував на весь берег: рятуйте!