— А ти теж дикун?
— Чому це дикун? — знітився я.
Мене починав уже цікавити цей хлопчисько. Не так вій сам.
як його вудка. Добре було б познайомитись з таким та порибалити разом.
— То ти звідтіля? — кивнув він головою на кручу, де розташувався будинок відпочинку.
— І зовсім ні,— відповідаю, а самому вже стає смішно — от і не вгадає, звідкіля я.
— То звідкіля ж ти? — округлює очі рибалка.
— А звідтіля, — відповідаю загадково.
Незнайомець зовсім спантеличився, дивиться на мене, як баран на нові ворота, а я чмихаю вдоволено — спробуй вгадай, хто я і що я?
Асик з мамою, мабуть, знову не помирився. Він чогось захникав, а мама закричала:
— Дулю тобі, а не велосипеда! Хіба ж так їдять? Масло як золото, на самому привозі купляла, а йому солоне. Сам ти солоний, противний хлопчисько.
Мати вчепилась у синову руку, потягла хлопця за собою.
— Ходім до хати. Я тебе сьогодні не пущу зовсім до моря, коли ти такий неслухняний.
Асик упирався, як залиганий бичок, але йшов слідом. А що ти зробиш? Я вже цих мам знаю — коли візьме тебе за руку та потягне, то мусиш іти. Пішов і Асик. Берегом, берегом, потім на кручу, а далі в селище. Не допомогло ні хникання, ні просьби…
— А цей Аскольд із мамою — дикуни, — сказав незнайомець.
— А чому Аскольд? — здивувався я.
— Бо так його чомусь назвали. Ну все одно, що мене Коська… Тебе як звуть?
— Ну, Данько.
— А Данько — це Богдан?
— Та який там Богдан! Данило, а не Богдан.
— А мене теж, думаєш, Коська? Я Костянтин, або краще Кость, а мене Коською… Ну, хай буде, — яка мені різниця? А цього Алика Аскольдом зовуть. Кажуть, могила така є в Києві.
— А чому вони «дикуни»?
Коська презирливо шморгнув носом, відповів недбало:
— Бо диким способом відпочивають. Приїхали, зняли хату в моєї бабусі, а ми на горищі.
І все одно, хоч Асик з мамою і виселили цього Коську з бабусею на горище, а я так і не збагнув, чому ж вони «дикуни». Дикуни — це ж тільки в старих книжках. А зараз дикунів, казав татусь, навіть в Африці вже немає.
— А чому ви полізли на горище? Хай би отой Асик сам ліз.
— Ага! — присвиснув Коська. — А гроші платити хто буде?
— А-а… Ну, коли гроші…
Але чому вони — Асик з мамою — дикуни, коли в них навіть гроші є, я все ж ніяк не міг зрозуміти. Та розпитувати було якось соромно. Краще вже я в своєї бабусі розпитаю.
— А ти де живеш? — знову поцікавився Коська.
— А в діда Кузьми.
— У Кузьми Івановича?
— А до ж. А бичків ти сам наловив? Коська зневажливо закопилив губу.
— Хіба це бички? Дріб'язок. От ми з дідом Кузьмою Івановичем, буває, ловимо — ото бички! А Кузьма Іванович тобі хто доводиться?
— Ну, дід. Моя мама — то дідова донька. А моя бабуся — то мамина мама.
Коська тоді на мене глянув з повагою, пробубонів винувато:
— А я думав, ти теж, як Асик, — дикуном… Заклопотано оглянувшись, він простягнув мені свою вудку.
— Хочеш вудку? Знаєш, яка це щаслива вудка?
В мене радісно закалатало серце. Невже так-таки Коська і віддасть мені вудочку?
— А я тобі… А я тобі гільзу з патрона дам, хочеш?
— Умгу, — кивнув головою Коська. — І коли хочеш — вудити разом будемо. По руках?
— По руках!
Ми міцно потиснули один одному руки..
— А я знаю, де вудити. От би на отой камінець пробратись, — вказав Коська рукою в море.
Тільки тепер я запримітив, що в морі, може, так метрів за двісті, чорнів великий камінь. Пригледівшись, я побачив, що він дуже схожий на велетенського слона, який заліз купатися в море.
— То хіба ж туди так далеко? — запитав я.
— І зовсім ні. Але там Робінзон з П'ятницею. Вони нікого туди не пускають.
— Який Робінзон?
Коська не встиг відповісти. Із-за каменя спочатку показалась велика кушлата голова, а потім з'явився високий хлопчина. На його плечах лежало щось руде — чи то лисяча, чи собача шкура. В руках незнайомець тримав мисливський лук та стріли.
— Ото ж і Робінзон, — недбало вказав рукою Коська. Із-за каменя показалось ще якесь чорне, кругле обличчя.
— А то П'ятниця.
Я зачудовано дивився то на Робінзона з Пятницею, то на худорлявого Коську.
МОРСЬКА ЧАЙКА
Накрила й мене бабуся мокрим рядном:
— Даньку, обідати. Ану, йди швиденько, йди, дитино.
Я хотів був сховатись під кручею, але бабуся вже на кручі, глянула униз, сплеснула руками:
— Вже знюхались? Вже подружились? Ану, шибенику, — це до Коськи, — йди звідсіля, поки я не взяла лозини!
Коська знітився, винувато зиркнув спідлоба, шморгнув носом.