Бабуся вміє розповідати. Рукою підперла щоку, дивиться кудись удалину і строчить, і строчить…
— Дев'ятеро чи, може, й десятеро. Та всі дрібні, та всі одне під одним, та всі голосисті, та всі ненажерливі. Як припам'ятаю оце — скільки й була малою — їсти хотілося. Ну так же хотілося, так хотілося, що ми, бувало, ні про що й не думали, окрім їжі.
Мені аж моторошно стало — так було жаль бабусі. Бідна моя бабуся, це ж вона, коли була маленькою, отакого, як Сана, то замість того, щоб книжки читати, невгамовно рюмсала, бо дуже хотіла їсти.
— А то, бувало, оті що хвороби різні та різні холери. Ну, де б яка пошесть не вишкрябалась, де б яка чума не ходила — нашої хати не мине. Як не одне, то друге десь ту хворобу і підхопить, і підхопить. Бувало, одне видужує, а друге лягає. А що вже тіїї бідній матусі моїй було горя. Все ж з нами та й з нами. Посушила собі голову — і нагодувати ж треба, й доглянути. Батькові то ще нічого — в море та й у море, впіймав вже яку рибину чи не впіймає, а пливе, хоч отого домашнього лементу не чує та хвороб отих наших не бачить.
Навколо бабусі цілий гурт — стоять, слухають, старіші підтакують, а ми, малеча, роззявивши роти, ие зводимо з бабусі очей.
— То ще добре, коли перекачає всіх та й піде на нетрі та болота. А бувало таке, що як ушелепеться в хату, то, мов мух тих, дітвору душить. Пам'ятаю, одного разу чотирьох підряд, так через день, мої батьки поховали. Дифтерит отой чи шкарлатина якась ушелепкалась у хату — ну тобі як косою викосило. Сьогодні оце одного поховають, прийдуть додому з кладовища, а вже друге захололо. О, як воно тільки й серце в тієї бідної моєї матінки витримало. Отож, кажу, десятеро нас було чи, може, й більше, а тільки двоє і виходило. Я та ще брат старший. Ніяка хвороба нас не брала. Він, брат мій, міцний був, як дубок, до нього ніщо не приставало, може, тому, що з самої колиски почав батькові в рибальстві допомагати, все на морі та на морі. А я була отака, як оце й зараз, миршава, хвороблива, а живуча. Всі хвороби мене перекачали, а ні одна не взяла.
Бабуся лукаво поблискуй очима, дивиться на пас суворо-суворо, а в очах повно ласки й тепла.
— От як воно було колись, не те, що зараз. А вже що тієї роботи я переробила?! Як тільки на йоги зіп'ялась — так і в роботу. А вам що? Вже й треба б до чогось привчатись, а воно м'яча ганяє, вже йому по господарству б допомогу якусь подавати, а воно, бач, — чорну смугу начепило на очі та й смішить горобців по селищу.
Це вже бабуся за містера Ікса взялася. Всі оглянулись на розгубленого Славика і засміялись. В нього вуха стали схожі на дві бурякові скибки, а сам він, видно, не знав, де подітись.
— Або хоч ото і в Надії Оксанка. Вже не дівча я? півдівки, як по-колишньому, а вона й хати підмести не вміє. Все книжечки та книжечки. Воно, слова немає, без книжечки тепер не проживеш, але ж ґудзика собі до спідниці теж треба вміти пришити, в хаті підмести теж треба вміти, бо лакеї тепер перевелись.
На хвилину бабуся замовкла. Вона пильно дивилася на сходи, Що вели з будинку відпочинку на морський берег.
По східцях неквапливо йшли Ів із Сімоною. За ними, підсуваючи на лоба кашкета, недбало човгав Жорка-одесит. Згинаючись, він тягнув Івову музику.
В бабусиних очах заплигали насмішкуваті вогники.
— Або ото ще химородія якась з'явилась. Вже з вусами, й жонате ж, видно, а без штанів серед білого дня хизується. А сорочка на ньому, ось пригляньтеся, люди добрі. Чи то вже її собаки обірвали, що тільки до пупа, чи пошита так, а що тільки на ній намальовано! Жах один! То ж, видно, батьків немає в отакого молодика. Тільки ж одне дивно — на який рахунок ото він на березі тут викручується та ще й Хомку горілкою напуває?
Зійшовши зі сходів, Ів із своїми супутниками не насмілився пройти поблизу людей, а пішов в обхід до риббази.
Ми й не запримітили, коли на майданчику зібралося все селище. Оглянувшись, я побачив і маму з тьотею Надею. Біля них, всунувши носа в книгу, стояла висока, тонісінька, як билиночка, Сана. Знала б вона, ота Сана, що про неї моя бабуся говорила!
Раптом люди заворушились, чоловіки підійшли ближче до гурту, створили півколо біля жінок. На кам'яну плиту ступив середніх літ чоловік. Я його бачив уперше.
Чоловік скинув солом'яного капелюха, глянув направо, потім наліво. Видно, він збирався виголосити промову. Це всі відразу побачили, бо шум почав поступово затихати. Тільки моя бабуся, мабуть, не бачила того, хто підвівся над натовпом. Вона говорила своє: