— Отож, хіба воно буде толк з тих дітей, коли їх розбалували, від роботи відучили, все на учених та на друкованих муштрують, а до людської роботи, до того, що батьки та діди робили, не привчають* Не привчають, а потім плачуть гіркими сльозами.
— Ти ще не висповідалась, стара? — почувся басовитий дідусів голос.
В натовпі розсміялись.
— А ти хіба піп, чи що, щоб запитувати?
Бабуся хоч і розсердилась, але, помітивши промовця, замовкла.
І тоді той, що виліз на камінь, почав.
— Товариші рибалки і рибачки! І всі присутні на нашому мітингу!
Ми з Коською та Павликом переглянулись. Підморгнули один одному. Ага, значить, це і нас стосувалося.
— Всі ви бачите, як ясно світить сонце, і море гуляє, і хвилі на берег мирно котяться і хлюпочуться весело. І радісно ото на-серці кожному, що в нас мирне хороше життя. Дітки он граються, безтурботні. Вони вже після війни народилися і не знають отих жахів, про які зараз хіба що в книжках пишуть та які нам довелося пережити.
Ми слухали зацікавлено. До чого все це він веде?
— То ото нам і здається, що і в усьому світі тихо та мирно… Я вже зрозумів, про що говоритиме цей чоловік. Адже ми з дідусем читали газету і знали, що капіталісти готуються напасти на Ірак.
Промовець і справді говорив:
— Імперіалісти не можуть жити без війн. Ці світові жандарі щоденно посилають свої війська в багато країн, залякують мирних людей, хочуть, щоб перед ними всі скидали шапки.
Я слухав промовця уважно і намагався уявити собі американські кораблі, літаки, колони військ їхніх у чудернацьких штанях і схожих на футбольні бутси черевиках. І уявляв собі світового жандаря у вигляді велетенського крейсера, що поводить жерлами гармат в усі боки й загрожує своєю зброєю світові.
— Але хай вони не забувають, що ті часи, — далі сердито кричав промовець, — коли радянські люди були самі, залишилися позаду. Тепер у нас соціалістичний табір, тож хай краще вгомоняться пани агресори.
Моя бабуся гаряче вторувала промовцеві.
— Ах воші ж анахтеми, безсовісні їхні душі! Та що ж їм треба ще від людей добрих, та чого ж вони задираються? Чи мало пролилося на землі людської крові, чи мало сиріт зосталося?
Потім на місце промовця вийшов мій дідусь та й собі почав балачку. Його й так було видно звідусіль, на цілу голову він був від усіх вищий, а тепер він сягав до самого неба. З моря налітав легенький вітрець, тріпав дідові вуса. Дідусь був урочистий, суворий, заклопотано супив великі кошлаті брови, похмикував.
Я здогадувався — дідусь хотів багато чого сказати, та, мабуть, не знав, з чого почати. Нарешті він заговорив:
— Що ото весь світ їм каже: зась! — то її добре. Проти всього народу гопки не станеш. А ми, чорноморські рибалки, з жінками своїми, з дітьми й онуками, приєднуємо своє слово до слова народного і попереджаємо: не лізь, пане, війною, добром тебе просимо.
Я й не знав, що мій дідусь такий оратор.
— Бо пам'ятаєте, хто старий, як у громадянську війну разом з нами за Радянську владу скільки друзів з усіх держав боролося?
Заговорили, загукали з натовпу:
— А чому ж не пам'ятати? Багато у нас і тоді було друзів. Вся Одеса пам'ятає.
А дідусь звернувся до промовця:
— Отож так і передайте нашу рибальську резолюцію всім нашим друзям у світі, що коли на них нападуть імперіалісти, то це все одно, що й на нас вони напали. На допомогу їм станемо…
Дідусь ще хотів був щось говорити, але саме в цей час біля риббази на повний голос залився магнітофон. Заверещало, засвистіло, закукурікало і занявчало по-котячому. Дідусь скривився, мов від тяжкого болю.
— Нашестя якесь на селище та й тільки! — сказав він. — І звідкіля воно ото береться? Там десь крейсери оті тишу порушують, а тут якісь голоштаньки. І звідкіля вони оту музику притягли, і де такого навчилися?
Загукали невдоволено люди:
— Та звідкіля ж! Звідтіля ж і перейняли, від буржуїв.
— Люди гнів висловлюють, а вони свою музику…
— Не та музика!
Дідусь оглянувся, покликав:
— Ти тут, Семене?
Дядько Семен був тут. Він, як завжди, навіть і в неділю, був неголений, розгніваний і невдоволений.
— Піди, Семене, та припини оту музику. Тут люди про те, що на душі наболіло, говорять, а вони там свою собачу гавкотнечу розвели. Допусти, то бісові стиляги й на краю світу не дадуть спокою.
Дядько Семен неквапливо рушив від гурту, попрямував з кручі на морський берег. Ми переглянулися з Коською. Хоч нам було й дуже цікаво послухати, що говоритиме далі дідусь, але ми не могли не подивитись, як Семен спинятиме Івову музику.